Стартова     Журналістські Послуги     Бізнес-плани     Команда     Зв'язатись

Містичний детектив українською мовою.

Параліч

Містичний детектив

1

– Не пущу!
Такою Олеся бачила матір вперше. Марія заступила собою двері й широко розставила руки. Майже так, як часто робила, аби обняти свою єдину доньку. Але ні, інакше. Очі не ті. Замість променитися світлим теплом ніжності, вони палали рішучістю.
– Не пущу!
– Ти не зупиниш мене, мамо. Я все одно зроблю те, що задумала. Завтра, післязавтра, через десять днів, сто… Єдине, чого ти досягнеш, – буду довше страждати. До завтра, ще десять днів, сто… Пусти!
У цю мить донька не поступалася матері рішучістю. Більше того, її очі кололи з-під насунутої до брів вовняної шапочки. Олеся з дитинства соромилася високого, як дражнили у школі, «сократівського» чола. Тому рідко ходила з непокритою головою. Тільки минав «шапковий» сезон – перев’язувала голову стрічкою. Марія завжди спокійно ставилася до цього, ніколи не бралася відмовляти, переконувати. Але зараз ці очі нагадували дві чорні цівки мисливської рушниці. Вони мовби розстрілювали упритул злим поглядом.
Крок вперед, ще один крок… Рукою відсторонити таки не наважувалася, але доволі різко відтерла матір плечем. Марія відсахнулася від несподіванки. Притислася спиною до одвірка. А за мить ковзнула по ньому, спустилася додолу й гірко заридала.
«Ну ось, – розгубилася Олеся, – тепер я точно нікуди не піду». Такого повороту вона очікувала ще менше, ніж недавньої рішучості. За усю історію їх сім’ї на двох, вони жодного разу не сварилися. Колись давно, у ранньому дитинстві, траплялося заставати в сльозах маму. Десь так впродовж року, відколи батько покинув їх. Але ніколи, ніколи це не робилося отак відверто, при доньці. Завжди тихцем – легкі схлипування серед ночі або ж червоні від недавніх сліз очі вже без самих сліз.
– …Присядемо, мамо. Дай мені руку. Ну зрозумій, я хочу викинути його геть із серця!
– Ти чиниш насильство над собою. Для чого? Вам було погано разом? Ну, тоді радій, ти позбулася прикрого.
Олеся спантеличено глянула на матір:
– Нам було добре разом…
– От і пам’ятай добро!
– Не буду нічого пам’ятати, чуєш! Нічого! Зрадник, підступний зрадник. І я хочу якраз забути, а не пам’ятати. Забути усе. Не було нічого доброго! Тоді й злого не залишиться…
– Зло залишиться. У тобі.
Олеся відчула, як десь всередині закипає глухе роздратування:
– Правильна… Завжди правильна. Якби не твоя паталогічна правильність, батько, може, залишився би з нами.
– Ти жорстока, ти дуже жорстока… Чи ж це я зробила тебе такою?
– Не ти… Життя
– Скільки ти бачила його, того життя?
– Та вже надивилася, краще осліпнути.
– Не гніви Бога, не накликай біду… І не ходи. Невже ти не усвідомлюєш, що грішиш, шукаючи допомоги в якоїсь відьми?
– Це не відьма, мамо.
– Хто ж тоді?
– Ти сама знаєш. Он листівка. Народна цілителька, знавець білої магії, екстрасенс…
– Екстрасенс! Це тепер так називається? Як у тому анекдоті – колись була курва, а тепер одинока мати…
– Щось я раніше не чула від тебе таких слів. Натякаєш? У мене в подолі нічого нема. А от ти сама одинока мати. Вже чотирнадцять літ.
– Не хами. Тебе я народила у шлюбі.
– Ось бачиш, ми з тобою вже ґречно, а головне – спокійно розмовляємо. Я піду, ма…
Останні слова не звучали як прохання. Олеся просто ставила до відома.
– Який там екстрасенс? Нема тут жодного сенсу. Ані екстра, ані навіть звичайного. Будь відвертою, як я учила. Гріх це чи ні?
– Все, що спрямоване проти нього не може бути гріхом!
– Гріх чи ні? – твердо повторила Марія.
– Так, але…
– Ненавиджу подвійні стандарти, усілякі ці твої «але»... Іди! Я молитимуся за тебе.
– Відпускаєш?
– Не затримую. Все одно це не вдасться. Чує серце, щось станеться. Колись ти це збагнеш. Колись… А зараз, як принесеш до хати біду – не докорятиму, буду рятувати. Бо люблю. Ти в мене єдина!
– І я люблю тебе, мамо. Прости.
Підвелася, ледь торкнувшись, поцілувала у щоку. Біля дзеркала перед дверима на мить зупинилася. Доведеним до автоматизму підсвідомим рухом поправила шапочку – вниз, на самі брови. Аж раптом нахмурилася, зірвала з голови й жбурнула в куток. Різко, наче з викликом, тріпнула пишним довгим волоссям, мов відкриваючи на загальний огляд сократівське чоло. І вийшла.

2

Усі, хто був на той час у кімнаті, враз повернули голови на звук. Мабуть, Ілона таки поставила пляшку шампанського надто різко, могла б і тихіше. Втім, часом так роблять навмисно, щоб привернути увагу. Справді, наступні пляшки теж лунко вдарялися дном об подряпану поверхню столу.
Літрова «Слава» і кримський «Кагор» доповнили звичний джентльменський набір їхнього тринадцятого сектору. Потім пішов «Савіньйон» – для Іди Давидівни. У неї серце. Ще один відхід від загальною традиції – чвертка «Шустова». Персонально Борисові. Догоджанням його смакам Ілона намагалася підкреслити свою симпатію. Правда, вже чотири роки поспіль безрезультатно.
Настала черга салатів. Хто добре знав Ілону (а її тут добре знали усі), могли заплющувати очі й безпомилково вгадувати. З крабових паличок, олів’є, зелені помідори із закрутки і останній – без назви, просто з «Мівіни»…
– По гривні з носа і до школи не ідемо, – порушив мовчанку Борис, – сьогодні якесь свято?
– Ще й яке, – хитрувато усміхнулася Ілона, – у неділю буде День меліоратора.
– Дам ще гривню, якщо хтось просвітить темного. І яке ж відношення має професійна п’янка цих утоплеників до нашої богодільні з розмальовування курників?
Насправді Борисові не хотілося жартувати. Дружина третій день з ним не розмовляла. Але слава душі компанії та найпершого гострослова «Держптахпроекту» вимагала тримати марку навіть при огидному настрої.
– Ой, – насмішкувато обізвалася зі свого кутка Іда Давидівна. Вона завжди знала геть усе і навіть більше, – яка ще там меліорація? Просто сьогодні наша чарівна гуцулочка презентуватиме свого чергового кавалера. Виставляє за знайомство і введення нового бой-френда у коло друзів.
Ілона, наче нічого не почула, спокійно продовжувала нарізати копчений шпондер. Зате вирішила, що час докинути цінне слівце їхня завсектором Ольга Митрофанівна:
– Ілоно-Ілоно! Заміж треба виходити, ось що я тобі скажу…
– Як, знову? – Борис цього разу вдало зімітував переляк, – та за кого вона тільки не виходила! І за нашого Тарасика, доки той не втік до Польщі індиків вирощувати, не вийшла, і за слюсаря-інструментальника (забув як його) з дослідної лабораторії, і за гіпа Зайченка. Одних Славків пам’ятаю аж трьох – Ярослав, Мирослав і Святослав. За них теж не виходила. По-о…
Він замовк на півслові. Ілона йшла до нього, тримаючи виставлений вперед ніж. На кінчику висів, похитуючись в такт крокам, тоненький і довгий шматочок шпондера. До чого гидко вийшло! Борис подумки каявся, шукав якихось примирливих слів і не знаходив у розгубленості. А все та клята сварка з дружиною, от якби у них все було по-людськи… І чим тепер це скінчиться?
Ілона підійшла впритул, ледь не торкалася високими грудьми. І свердлила поглядом:
– Чого замовк?.. Чого мовчиш, питаю? Рот відкрий!
– Е-е-м-м, – видав невиразний звук Борис, щиро ненавидячи себе у цю мить. І тут Ілона швидко встромила йому пальцями глибоко до рота шмат шпондера.
– Жуй, і не мели дурниць. За тебе я теж не виходила. Хто ж винен, що такий красень мене не дочекався… Ех ти, балабол, – схопила за кучері й лагідно потермосила.
Іда Давидівна пирснула не криючись, Ольга Митрофанівна різко підняла журнал, закриваючи усміхнене обличчя, і одразу ж опустила. Пізно. Усі встигли побачити, що саме читала шефиня у робочий час. Напругу розрядив дзвінок з прохідної. Вахтер просив Ілону. До неї відвідувач – пропускати?
Валентин не справив особливого враження на компанію. Кілограмів з десять зайвої ваги, підстаркуватий. Про таких кажуть «секонд-хенд» – не інакше, вже відбув одну, а то й дві сімейні ходки. А найвиразнішими виявилися яскравий картатий піджак і тоненькі випещені вусики. «Такими у радянських сатиричних журналах малювали аліментників, – згадав Борис і відчув до Ілониного кавалера легку неприязнь, – втече, і цей втече. Добре, якщо встигне залишити об’єкт для сплачування аліментів. Хай би хоч так, а то не щастить їй з тим замужем. Класна тітка, а не щастить…»
– Що вам налити? – Валентин надміру підкреслено схилився у поклоні, тримаючи над склянкою Бориса «Славу» в одній руці, а «Кагор» у другій, – ми вже з вами сто літ знайомі. Правда, наполовину. Іля тільки про вас і говорить. Я вже навіть ревную.
– Хто? – зіграв нерозуміння Борис.
– Я.
– Що?
– Ревную…
– На здоров’я. Я про інше. Хто говорить?
– Іля…
– От я й запитую, хто він – цей Іля.
– Та не він, а вона. Ілона. Я її так називаю. Скорочено.
– А-а-а… Скорочено! Ні, дякую, я не п’ю.
Валентин, який сам вважав себе душею кожної компанії, вже побачив, що натрапив на сильнішого суперника. Але тут вирішив, що отримав шанс відігратися:
– Хто не курить і не п’є, здоровесеньким помре…
– Феноменально! Замовляю вам некролог по собі. Тільки не плутайте таку банальщину як медицина з високим летом духу. Здоров’я тут ні до чого. Віра мені пити не дозволяє.
– О-о!.. Я, знаєте, теж якоюсь мірою, –Валентин був відверто заінтригований, – і яка ж у вас віра, дозвольте поцікавитися?
– Вона у мене особлива. Маленька, майже кишенькова. З точеною фігуркою. Талія – як у оси… Іля хіба не розповідала вам про мою дружину Віру Остапівну?
Усі засміялися. Хто як – відповідно до персонального рівня почуття гумору.
– Та балаболить він, не слухай, просто у нього персональне замовлення, – Ілона вже наливала з чвертки у чарку Бориса, – до речі, Валентине, щоб ти знав. «Шустов» – це єдине, що Борис, незважаючи на заборону своєї дружини Віри, хоч зрідка собі дозволяє.

3

Кімоно надавало Ельвірі Йосипівні вигляду огидного і водночас кумедного. Природа не обдарувала її гарною фігурою, а що дала, вже розпливлося в усі боки. А тепер уявіть собі це закутаним у просторий шовковий мішок.
– Він ще тут? – запитала у служанки, яка з міркувань економії виконувала водночас обов’язки секретаря-референта, асистентки і кухарки. Запитала і сама ж відповіла, – а куди він подінеться?
– Міг би й подітися, кому цікаво стирчати сорок хвилин на сходах…
– Дурна ти, Клаво. То що я повинна була зупинити сеанс масажу? В моєму віці вже час дбати про фігуру.
– Якщо ви не почнете у першу чергу дбати про роботу, то скоро не буде чим платити масажистці.
– Вижену…
– Не виженете. Хто ще за такі гроші затикатиме своєю худою задницею усі ці ваші величезні дірки?
– Добре, не вижену. Ти впевнена, що це у Західній Україні? Може, карту візьми.
– Та впевнена, впевнена. Це ж відомий курорт. То кликати?
– Через десять хвилин. Спершу займися освітленням, постав три свічки. Синю скляну кулю. Ну, ти ж знаєш. Рухайся, клієнт чекає.
Сама всілася за стіл і почала розглядати візитну картку: «Депутат Заліщицької районної ради». Заліщики… Справді, колись чула, але вважала, що це у Молдавії. Дістане Клавка, якщо наплутала…
– Моє шанування, пані Ельвіро! Дозволите увійти? – Незнайомець спинився на порозі притримуючи рукою важку темно-фіолетову портьєру. А він нічого, подумалося Ельвірі Йосипівні. Судячи з акценту, таки західняк. І типовий провінціал. Однак відповідати не поспішала, витримала чималу паузу.
– Чому б ні? Заходіть, – мовила спокволу грудним голосом, – присядьте. Вітаю у домі, куди приходять з горем, а відходять з надією. А що ж вас привело, незнайомче?
– Василь. Василь Васильович Гой. Там на картці…
– Ім’я ваше я знаю, – зверхньо усміхнулася Ельвіра Йосипівна, – але це візитна картка, а не медична, там нічого не написано про ваш клопіт. Втім, розумію, ви хочете знати, чи потрапили за адресою й чекаєте від мене доказів мого вміння. Що ж, мене не вперше так перевіряють…
– Перепрошую, я…
– Зачекайте. Судячи з квітучого вигляду, вам нічого не загрожує. Тоді… Ні-ні, мовчіть!
Ельвіра Йосипівна злегка примружила очі й задумалася. Вона знала як підкорити своїй волі чужий мозок, але не вміла швидко й вправно прокручувати його, наче стрічку магнітофона. Між тим клієнти чекали від неї у першу чергу саме цього. Що ж, доведеться помислити. На вигляд простуватий, хоче видаватися крутим і страждає, що це погано вдається. Годинник дорогий, а взуття точно з гуманітарки. А ще обручка на пальці. Провінціал ніколи б не подався до столиці з клопотами коханки. А якщо б і так, то тоді назвався б кимсь іншим, а не козиряв помпезною візиткою з тризубом.
– Нагадайте, хто вас рекомендує?
– Гомзяк. Адміністрація того... президента. Дмитро Гаврилович Гомзяк. Ми з одного села родом, разом росли.
– Заліщики село? – запитала розчаровано.
– Та де? Заліщики місто. В Тернопільській області.
– Де ж ви тоді росли з Митьою Гомзяком?
Ельвірі Йосипівні все те було байдуже. Головне якнайдалі відвести розмову від започаткованої теми, а потім різко вразити співрозмовника знанням його проблем. Гість натомість не на жарт розгубився:
– Та в селі. У Шпиколосах. Це…
– Яка різниця, де це, – мовила різко, – У вас дружина хвора, а ви тут в спогади дитинства граєтеся. Молода ще дружина… Така біда!
Пан Гой здригнувся. Його попереджали, знав, куди йде, чекав якогось дива, але щоб так… Він вражено й водночас перелякано дивився на співрозмовницю, чиє бліде обличчя різко виділялося сумним спокоєм у мерехтливій напівтемряві величезної кімнати.
– Ви привезли фотографію?.. Дайте!
У полохливого й забобонного гостя мороз пішов по шкірі від цього різкого вигуку. Так, вуйна Стефа сказала йому, що варто взяти фотографію. І нічну сорочку. Ет, забув на задньому сидінні. А фотографія – зараз! Ось тут, у кишені. Руки тремтіли. Перш, ніж передати, глянув сам і серце защеміло. Два роки тому, на Дністрі. Поїхали удвох з Ксенею у неділю. Тоді ще все було добре.
– Гарна. Справді гарна… Яка біда, – уважно роздивилася. Потім поклала на стіл, зображенням донизу й накрила рукою. Враз наче закам’яніла. Пану Гою здалося, що повітря довкола згусло і зарухалося. Обличчя господині стало ще блідішим, аж зеленкуватим. Вона заплющила очі й далеко відкинула назад голову. Раптом зойкнула, скривилася й схопилася за горло:
– Дихати, мені важко дихати!
Гість, який сидів заціпенівши, зойкнув і швидко заговорив. Вона не зупиняла. Доки не почула всього. Про астму, про трьох доцентів і навіть одного професора, які тільки брали гроші й нічого не допомогли. Про те, що ніяк не можуть з’ясувати, що ж викликає алергічну реакцію. Про останню надію…
– …І ви прийшли до мене. Дякую за довіру. – знову тривала пауза. – Але чому б не скористатися допомогою родичів, котрі за кордоном? Їм там ніби непогано ведеться?
– І про вуйка Дорка знаєте? – Захоплено вигукнув Василь, – він небагатий, давно на пенсії. Але добрий, казав, щоб приїздили. Правда, лікарі кажуть, що Ксені не можна довго летіти в літаку. А ви кажете, що можна?
Подумки Ельвіра Йосипівна плескала сама собі у долоні – яке точне попадання! Але відповіла суворо:
– Звідки ви взяли? Категорично не можна. Тут ваші доценти не дарма брали гроші. Будемо самі лікувати. Дивіться на кулю, пильніше, не відволікайтеся. Бачите вогник?
– Щось не дуже…
– Бо ви неуважні. Сконцентруйтеся… Ви і вогник, вогник і ви. Силою, мені даною і любов’ю вашою разом будемо лікувати. Ви любите її?
Василь не без страху відзначив для себе, що задраповані тканиною стіни, на яких відбивалося світло свічок, наче попливли. Відчув як затуманюється свідомість.
– … Так!
– Вам не жити без неї?
Куля, найбільше куля. Вона заворожувала, а в середині й справді палахкотіло полум’я.
– … Так!
– А зла доля хоче відняти її у вас!
– Ні, тільки не це. Я все віддам. Все!..
Ну-ну! Ельвіра Йосипівна добре знала, що найбільш невтішні найшвидше потрапляють під вплив тих, хто береться їх розрадити у горі. Досить, відпрацьовано! Вона натисла ногою важіль і синя скляна куля з гуркотом провалилася крізь стіл. Гість тріпнув головою, немов струшуючи липкий туман.
– Сорочка… – ледь видавив зі себе, добре не усвідомлюючи, для чого.
– Не зрозуміла…
– Ксенина нічна сорочка. Я привіз. Забув на задньому сидінні. Принести?
– Ще питаєте… Несіть. Будемо лікувати. Я вас затримаю десь на тиждень. Проживете тут. Дорого не візьму. Гріх на чужій біді наживатися. Несіть. Вже, швидко!
Прожогом вискочив і затупотів по сходах.
Минуло п’ять хвилин. Десять, п’ятнадцять. Чому так довго не повертається? Ельвіра Йосипівна захвилювалася. І тут почула, як заскрипів у тиші вечірнього провулку стартер автомобіля. Ні, стій! Двигун чхнув і заглух. Не завівся він і з другої спроби. Вона полегшено зітхнула, але тут почувся рівний гул, і він почав віддалятися. Різко кинулася до вікна й побачила, як рухаються, відбиваючись у мокрому асфальті, два червоних ліхтарики габаритних вогнів. Ще мить, і вони щезли за поворотом.
Чому? Чому не спрацювало? Щось вона зробила не так…

4

Хочете знати наскільки міцна дружба? Тоді випробуйте її грішми. Радикальний і дуже надійний спосіб. Досі ще жодна дружба ви витримувала такого іспиту. Віднедавна почала кришитися і ця. Колись весела і щира у стосунках компанія трьох справжніх пацанів з робітничого передмістя десь з пів року тому зареєструвалася як ТзОВ «Корсар». І це стало початком кінця.
Колись навіть дорослі захоплено називали їх «нерозлийвода». Тоді троє школярів не мали що ділити, крім яблук та горіхів з чужих садів. Діти «невисоких» батьків не страждали від нужди і не розкошували. Потім самі стали дорослими. І хоч у цьому новому житті вони влаштувалися з різним успіхом, ніхто нікому не заздрив і товариша жалістю не ображав.
Аж ніяк не за справедливістю, а лише згідно з логікою життя, найкраще повелося Костянтину Толкачову. Не криючи ненависті до школи зокрема і навчання взагалі, він не дотягнув навіть до дев’ятого класу. Перед тим, як завербуватися не знати куди й надовго щезнути, прочитав першу в житті книжку. «Хрещений батько». Усі пацани на вулиці тільки про неї й говорили. Узяв. Не хотілося бути гіршим за інших.
З прочитаного зрозумів одне. Наркотики – це дуже прибутково й за ними майбутнє. Наслідком став такий спалах допитливості, якого раніше за Костею не помічали. Але нові інтереси виявилися надміру однобокими. Чіпався геть до усіх з розпитуваннями, де у нас ростуть наркотики. Так і не дізнався, зате нажив собі нове прізвисько – «Конопля».
Торік несподівано повернувся. Казав, що з Тюмені. Він і далі говорив «грілянда» та «калінізація», зате їздив на крутому джипі. Хвалився, що дав за нього сорок тисяч баксів. Конопля і був тим, хто втравив компанію у халепу на ім’я ТзОВ «Корсар». Хоча сам він щиро вважав, що в усьому винні саме ці двоє.
Дещо дивна назва походила від імен компаньйонів – Костянтин, Ростислав, Аркадій. Ростик Домбровський, її автор, погодився пожертвувати своєю літерою «о» заради милозвучності. А Костя Толкачов, коли йому пояснили, що це те саме, що й пірат, тільки більш круто, пообіцяв, що з усіх конкурентів клапті полетять.
Передбачення не збулося. Пошвендявши пів року галсами по бурхливому ринковому морю, «Корсар» так ні на кого й не напав. Зате зазнав кількох атак податківців, безнадійно програв бій пенсійному фонду та постійно потерпав через несерйозність партнерів. Вчорашня заява директора фірми «Джерельце» про те, що гроші за реалізовану продукцію вони отримають не раніше, ніж через місяць і лише після списання залишків, стала останньою торпедою у їхній борт.
Треба було негайно вирішувати, як з цього викрутитися. Костя чекав друзів у джипі «за сорок штук баксів» і нетерпляче лупив долонею по керму. Аж ось розгледів у дзеркалі дві знайомі постаті.
«Нарешті, – сказав сам собі подумки, додавши соковите російське слівце, – плентаються, як за покійником!»
– Привіт! Здоров! – хлопці привіталися одночасно. Ростик, як мозок підприємства, завжди сідав спереду. Аркадій – позаду.
– Ви що, навмисно хляпаєте дверима? Купи собі тачку, один з другим, і хляпай. Я сорок штук баксів віддавав, щоб ви двері ламали? Чому так довго, я вже сорок хвилин чекаю!
– Конопля, не метушися під клієнтом, – роздратовано відповів Ростик, – домовлялися на третю. Зараз без семи. Ніхто тобі не винен, що ти, як і всі нові українці, неспроможний приходити вчасно. То спізнюєшся на годину, то взагалі на все плюєш і не з’являєшся, а то прилазиш чогось завчасно і крутишся, ніби дістав клізму зі скипидару…
– Клізму… Самі ви клізми! І треба було мені з вами зв’язуватися… Мака (Аркадія так кликали на вулиці з дитинства за скороченням від прізвища Макарук), ти бачив того фраєра з кур’єрської фірми?
– Ні, він ховається. Але на фірмі був, говорив з шефом розповсюдження. Глухо.
– А що в договорі?
– У договорі все нормально. Наша правда.
– Ну!?
– А що «ну»? Можемо подавати в суд. Мені так там і сказали.
– То подавай.
– Подамо, – втрутився Ростислав, – через три місяці назначать слухання. Клієнт передасть довідку, що хворий…
– Ти завжди мудрий, Хвостяра, – Костя був злий і погано володій собою. Хлопці рідко трансформовували традиційне для усіх Ростиків прізвисько «Хвостик» у таку грубу форму. – Як ти таким мудрий, то чому від самого початку не сказав, що той газетний бізнес такий дурацький?
– Я казав! І нагадаю, що ти казав, – тут він загнусявив, перекривляючи, – пацани, якби то не було вигідно, тими газетам не завалювали би кіоски. А я заперечив, що коли кіоски завалені, значить газети ніхто не купує. А ти кричав, що я сам дурак, зате у тебе чуйка…
– Пам’ятаю, кричав, – підтвердив Аркадій.
– І ще крикну, – визвірився Костянтин, – ви просто не вмієте торгувати. Я знаю, це точно прибутковий бізнес. Якби ні, то не було б стільки газет! У мене завжди на гроші чуйка…
– От і торгуй, а то триндиш і вчиш інших.
– Я своє відторгував. Не те, що ви. Я там такі бабки піднімав, вам не снилося.
– Зроби, щоб тут не снилося!
– Я дав стартовий капітал!
– Не ти один, – твердо вимовив Аркадій, – моя доля також в ділі. А Ростик квартиру у банку заставив.
– На мені все тримається, я більше вас обох вставив.
– Зате й маєш найбільший процент у статутному фонді. Фірма фактично твоя.
– Що мені процент, мені навар потрібен! Як ти такий мудрий, Хвостяра, то чого брався?
– Так ти ж проходу не давав. По ночах дзвонив, мамі лекції читав про те, який я ледачий і неповороткий…
– Що я мав робити? Мені потрібен був журналіст. Як можна випускати газету без журналіста? Я ж тут не бичу. Так собі, дятел, академіїв не кінчав. А ти по університетах обтирався, в крутих редакціях працював. Чого тоді на прожектори недоучки повівся?
– Прожекти…
– Яка різниця? Все одно повівся…
– Справді, Ростик, – тон в Аркадія був такий, наче він щойно винайшов велосипед, – чого ти брався за справу, якщо був настільки переконаний, що вона безперспективна? Я, брате, за тобою подався. Думаю, професіонал, попереджає про труднощі, але ж береться. Тим більше таку роботу кинув. Провідним оглядачем найтиражнішої газети вважався. Ну, можеш чесно сказати, чого поліз і мене поволік за собою?
– Правильно, Мака, хай скаже. Давай, Хвостовський, тільки так – слово пацаняче!
– Пацани, я справді винен тут в чомусь. Тепер часи такі, що так на пенсію оглядачем і підеш. Які в мене були шанси стати головним редактором? О тут мрія сама до рук прийшла – своя газета! Але все одно то Конопля…
– Що Конопля? А ти, ти? Профі… Засранець ти, ось що я тобі скажу! На чужих грошах кар’єру робити задумав. Більше я з тобою.., – Аркадій не договорив, різко вискочив і з усіх сил хляпнув дверима.
Ростик хотів побігти за ним, усе пояснити, але Костя міцно схопив його за руку:
– Чекай. Хай іде. Повернеться, сам знаєш, що він у нас шарпаний. Але ж ти – мудрий. Ростик, ти мудрий, придумай щось. А?..
– Я придумаю, обов’язково придумаю… Костя! Дай мені ще тиждень.

5

Хоча Віра називала Бориса самолюбом, егоїстом та егоцентристом, сам він, насправді, себе не любив. Особливо вранці після крутої п’янки. До речі, п’янок, тим паче крутих, він теж не любив. Але як особа м’якої волі, не вмів відмовляти. А їхній 13-й сектор був у цій справі ще той! «Такі й покійника зроблять алкоголіком» – любив жартувати Борис.
Зараз йому було не до жартів. Голова тріщала. У животі нудило. Рот здавався унітазом. Вже прокинувся, а прокидатися не хотілось. Очей не відкривав, сподівався, що ще засне. Признався сам собі, що робить це, аби відтягнути галасливу сімейну сцену.
– Не прикидайся, я бачу, що вже не спиш.
Во, нюх! Яку кадру розвідка втратила. Але вголос таких слів краще не вимовляти…
– І з якого ж це приводу?
– Ти чудово знаєш, що мій проект виграв першу премію у главку. Виставляв на роботі. Я тобі ще вранці казав, що затримаюся. Не мені ламати у колективі традиції…
– Певно… Краще зламати сім’ю!
Господи! Ну чому вона так? Щось подібне до нинішнього трапляється лише по великих святах. Переважно йому вдається витримати норму, відбитися від отих набридливих «Ти мене поважаєш?». Навіть легенду вигадав про те, що крім «Шустова», нічого пити не може. Щоб чвертка, і все! Баста. А вчора Ілона тицьнула до рук медову з перцем, півлітрову. Ось тобі, каже, подарунок від мене. Не брати ж додому, компанія не зрозуміє. Плюс його традиційна, спеціально принесена чвертка…
– Вона була?
На першому слові Віра зробила особливий наголос. Одразу стало зрозумілим, про кого йдеться.
– А куди вона подінеться?
– Ти можеш сказати правду? – це вже був істеричний вигук, передвісник великої сварки, – ну чому ти ніколи не можеш сказати правду? Завжди викручуєшся… Прямо – була чи не була?
– Дай мені спокій з тою Ілоною!
– Тобі дати спокій?.. Та це я не маю спокою з тою курвою!
Стримана і гречна на людях, Віра в оцінці співробітниць чоловіка виразів не добирала.
– Ну, от чого ти так? У неї не склалося життя…
– Який жалісливий… Інших баб жаліє, а свою дружину? Я мучуся, перу, а він чужих коханок обходжує. Ні, щоб допомогти!
Це вже була жорстока несправедливість. Борис вчора випив немало, але контролю над собою не втрачав. Піднімаючись по сходах, почув гул пральної машини і похолов. Зараз почнеться. Глянув на годинник. Він спізнювався на двадцять хвилин від обіцяного вранці часу. Просив же Віру почекати. Не витримала. Втім, скоріше не захотіла. Почала сама, щоб потім докоряти.
Донька визирнула у коридор і вимовила одними губами: «Зла». Треба було скоренько згладжувати вину. Прання, як і прибирання у квартирі, було його традиційним хатнім обов’язком. Борис миттєво передягся. Коли складав штани, з кишені випав конверт з премією. Він жбурнув його на стелаж, там де стояли рядочком чотири томики Хемінгуея… Стоп! На цій думці спіткнувся. Ой, чи усі гроші доніс? Вони ще пили на коня по п’ятдесят у кав’ярні. Скидалися. Борис пам’ятав, що витяг п’ятдесятку з конверта. А раптом щось при цьому випало?
– Вірцю! Ти дивилася, чи всі гроші на місці?
– Ти про що? – запитала вона з притиском.
– У конверті, який я вчора приніс. Кажу ж, премія.
– А я кажу, давно казала, що у тебе амнезія. Допився нарешті! Які гроші? Не було вчора жодних грошей. І конверта не було. Навіть порожнього.
Бориса кинуло у холодник піт. Прожогом метнувся до стелажу, різки рухом скинув на підлогу твори Хемінгуея і ще кілька сусідніх томиків. Пусто… Але ж він добре пам’ятає! Втім, серед недоліків Бориса чи не найстрашнішим була недостатня впевненість у собі, вихована роками сімейного життя. Він звик бути невдахою. Впевнений тон дружини одразу посіяв сумнів. Примарилося усе вчорашнє, чи що? Але де ж гроші?
– Пропив усе зі своєю Ілоною… – наче вгадала думки Віра, – дитини б посоромився. Іринка так чекала тата, сподівалася, що тато щось купить з премії. Та де там, тато квасить з коханками!
Ірина! Вона була тоді у кімнаті, коли з кишені випав конверт…
– Донечко, ти не пам’ятаєш, куди я подів учора гроші?
– До-неч-ко! – передражнила Віра, – донечка пам’ятає забуханого татка. А грошей не пам’ятає, не було… Скажи йому, Іринко!
Дівчинка мовчала. Вона потупила погляд і міцно стисла губи.
– Ну, ми ж домовлялися, Іринко, – побачивши непоступливість доньки, Віра продовжила діставати Бориса, – алкоголік! Спадковий алкоголік. Твій тато також закидував за краватку. Скоро дитину будуть на вулиці дражнити, що її тато алкоголік.
Впевненість знову почала покидати Бориса. Він розпачливо глянув на доньку і тут та не витримала:
– Досить, мамо, досить! Для чого це? Були, були гроші. Чому я повинна брехати?
– Я тобі пояснювала. Заради самого тата. Щоб навчити його порядку. А ти… З тобою ніколи не можна домовлятися. Що старе, то й мале. Таке саме Корчинське, – прізвище чоловіка в таких випадках вона вимовляла з підкресленою зневагою.
– Мамо! Ти ж бачиш, що тато мучиться?
– Шляк його не трафить!
– Не хочу, не хочу брехати, – сльози бризнули з очей Ірини і вона забилася в істериці, – чому, чому ви не можете, як люди?
Віра підхопила доньку під руки і потягла у спальню. Борис силився допомогти. Дружина зі злістю відштовхнула і просичала:
– Бачиш, що наробив дитині?..

6

Виявляється, помирати не страшно. Втім, він і не пам’ятав, як помер. Але тепер, коли по всьому – зовсім не страшно. І Святий Петро, який перебирав у пальцях величезний ключ, виявився зовсім не тим грізним хранителем врат райських, яким уявлявся з дитинства. І не таким старим, як на іконах. А молодим, бадьорим, і дуже подібним на їхнього парафіяльного священика отця Серафима. Усміхався так само приязно, по-доброму. І наче сповідав. Слухав і злегка поблажливо кивав головою. Мовляв, усі ми не без гріха.
Аж раптом спохмурнів і мовив різко:
– Перша заповідь Божа!
Стало страшно. Той переляк паралізував не лише вуста, а й розум.
– Чадо Василію, назови першу заповідь Божу! Забув?!
– Не буде… У тебе не буде… Ні! Нехай не буде, не буде в тебе інших богів, окрім мене.
– То чого ж ти, рабе Божий, знехтував заповіддю цією й взивав о поміч до ницих смертних, яко до Всевишнього? Мовчи!
А він і мовчав. Язик задерев’янів, уста наче злиплися.
– Що, мовчиш? То слухай! Слухай судний дзвін і не запитуй, по кому. Бо то по тобі…
Судний дзвін виявився якимось дивним. Зовсім не такий, як ті церковні, що їх дотепер доводилося чути. І не мелодійний, і не піднесений чи тривожний, і навіть не дзвінкий. Якийсь стукіт, а не дзвін. Ніби хтось тарабанить чимось твердим по шибці.
О Господи, що за марево? Лик святого розмився, розтаяв. А натомість виник інший. Вусатий, в міліцейському картузі. Він стукав смугастим жезлом у віконце автомобіля. І видавався більше стривоженим, ніж суворим.
Вмить наче випарувалися рештки якогось тягучого напівсну-напівмарення. Не минав лише страх. Швиденько закрутив ручку, опускаючи шибку:
– Я щось порушив?
– З вами усе в порядку? – перепитав замість відповіді міліціонер.
– А що?
– Ось я і маю намір з’ясувати що. Ваші документи!
Подав через віконце. Повернув дзеркальце до себе. Глянув і одразу порушив другу заповідь, взиваючи намарне ім’я Господа. Та чи ж намарне? На нього дивився переляканий суб’єкт з м’ятою фізіономією та червоними очима. На щоках та підборіддя пробилася чимала вже щетина. Подумалося: «І коли це я встиг так зарости?.. До речі, котра година?» Годинник на руці показував за дванадцять хвилин третю. На панелі автомобіля – п’ять по дванадцятій. Та ні! З усього ж видно, що зараз ранок. Он сонце ледь зійшло. Мабуть, ще й восьмої нема.
– Куди їдете?
– Додому.
– Звідки їдете?
– З Києва.
– Чого їздили?
– У справах.
– Відрядження є?
– В особистих…
У цьому монотонному діалозі страх відступив. Зате з’явилося роздратування. Що за зухвалі запитання? Яке це має відношення до нього як до водія. Тим паче, що не порушував правил. Хотілося так відрубати! Натомість чомусь мирно запитав:
– А котра зараз година?
– Сім сорок дві, – чітко, по-військовому відповів міліціонер.
– Я так і думав! А мої годинники стоять. Показилися, чи що? Вчора накручував…
– Вчора… Чекайте, а що ви маєте на увазі, кажучи про вчора?
– Не зрозумів…
– Признаюся, що теж мало що розумію. Якби це все зо п’яну, то з машини б дух пішов відразу, ледь віконце відкрилося! Тут мені жодних трубок не треба. Вісім років, як у ДАІ. Нюх і практика. Врешті, я бачив, як ви з’їхали з траси ще у п’ятницю й тупикнули тут за посадкою. Усі маневри виконали вправно.
– Ви були тут у п’ятницю?
– Не зовсім тут. Повертався мотоциклом зі служби у рідне село. Тепер – знов на службу
– А зараз який день? – з хвилюванням і надією запитав водій.
– Понеділок. Я іду до Коростишева і раптом бачу «шістку», що тупикнула тут дві з половиною доби тому. Чекайте… Гей! То водить, чоловіче, ви проспали усі два вихідні!
– Виходить… О, шляк би то трафив! Вдома вже переполох! Де найближчий телефон?
Міліціонер враз розреготався:
– Мені подобається, як ви, західняки, проклинаєте. Зараз згадаю… Це називається шлякувати. Я колись служив на Яворівському полігоні. А телефон – у Коростишеві. Це вже зовсім близько. Тільки їдьте першим. Я пригляну, чи справді у вас уже все в порядку.
«Ніби не виляє, – подумав автоінспектор, після кількох сотень метрів, – цікаво, що це на нього найшло? Розповім своїм, але чи повірять? Треба було записати, як його там. Ет, пощо записувати, запам’ятаю. Усе так просто – Гой. Василь Васильович Гой».
В’їхали у райцентр. Сержант пікнув на прощання і звернув у провулок.

7

Марія прислухалася до голосів, що чулися з кімнати доньки. Може, телевізор? Або хтось з подруг прийшов, а вона й не помітила… Ні, не треба обдурювати себе. Це не подруги, і не телевізор. Олеся вже втретє розмовляє сама з собою. Прислухалася.
– Невиннятко. Подивіться, панове судді, на це невиннятко! Він сам пішов, бачите.
– Сам. Я не давала жодного приводу. Це було підступно, підло. Я на таке не заслужила.
– Незаслужено, кажеш. От нічого не робила, а він покинув. І що – зараз, постить, на дівчат ані оком, а (невиразно) на вузлик, чи що?
– Не вживай таких слів про нього!
У цьому вигуку почувся такий біль, що серце у Марії одразу лунко застукотіло. І не стільки у грудях, скільки у скронях.
– Ах вибачай, я забула, що ми ще кохаємо свого Олежика. Ну, то як же він постить з тим своїм невзгнузданим темпераментом?..
– Сама знаєш, він оженився з тою…
– Чого замовкла. Назви її. Таких, як вона між вами, покинутими, прийнято обзивати. Це ж треба посміти виявитися кращою за тебе. А ти кажеш, нічого… Вона – краща. От і все твоє «нічого». Так що ти…
Марії стало соромно. Це треба припинити негайно. Вона ніколи не читала листів доньки, ніколи не підглядала і не підслуховувала. Досить! І мати різко, може навіть надто різко, постукала у двері Олесиної кімнати. Розмова обірвалася на півслові. Донька не відзивалася і тоді Марія рішуче відчинила двері.
Олеся різко відсахнулася у дальній куток і перелякано, наче слабе затравлене звірятко, дивилася на матір:
– Чого тобі, мамо?
– Олесю, Олесю…
– Тільки без істерики, мамо!
– Ти часто бачила мене в істериці? Що з тобою робиться, доню?
– Що робиться? Нічого… З чого ти взяла?
– Тільки не кажи знову, що мені здалося. Олесю, ти розмовляла сама зі собою. Про що?
– Я не розмовляла. Я говорила…
– Це, мабуть, не одне й те ж саме?
– Не одне. Я… Я може… У мене репетиція!
– Яка ще репетиція?
– Вистави…
– Ти, виявляється, театром зацікавилася. Не знала. І відколи? Можна глянути текст п’єси?
– Е … Тексту ще нема. Я тільки пишу. Ну, не зовсім пишу, так – відпрацьовую репліки.
Очах у Марії забриніли сльози:
– Досі ти мене не обдурювала, доню. І що пишеш, трагедію чи комедію?
– Комедію, комедію! Дуже веселу і смішну комедію, – раптом істерично закричала Олеся, присіла, затислася у куток і заплакала.
Марія злякалася. Вона простягнула руки і крізь сльози лагідно промовила:
– Донечко, люба. Ходи до мене, дитинко, ходи, найкраща моя подруго!
Олеся кинулася до мами і затряслася у риданнях.
Вони присіли в обіймах просто на підлогу і заплакали обидві. Донька розпачливо, голосно і нестримно. Мати стримано, але більше душею і серцем, ніж очима.
А потім була розмова. І перед матір’ю поступово відкривалася картина біди, в яку потрапила донька. Так, серце тоді віщувало правду. Дарма пустила, але як було втримати? Ні, таки дарма…
– В мені тепер живе ніби дві людини, мамо! Вони сперечаються між собою, чуєш, мамо?
– Я чула, доню…
– Одна його продовжує любити. І це я. Інша, навпаки, ненавидить. І це теж я. Чому вона так зробила мамо? Я ж просила, щоб забути, забути! А вона що зробила?
– Не плач, доню. Ляж, поспи. Я дам тобі крапельки, заспокійливі…
– Ні, не треба, мамо! Я сама. Сама наробила біди, сама з нею впораюся.
– Тільки не муч себе, доню. Якщо боляче буде, скажи.
– Боляче, дуже боляче. І та, котра кохає, і та, котра ненавидить, вони обидві пам’ятають. А я ж так її просила…

8

В’ячеслав Вадимович сповна володів тим особливим чуттям, без якого у жорстокій грі без правил, іменованій великою політикою, довго встояти не вдається. А він стояв твердо. Правильніше, сидів. Другу поспіль каденцію у кріслі депутата Верховної Ради. От і зараз, лежачи у яскравому світлі на вкритому темно-бордовим оксамитом тапчанчику, відчував на собі пильний жіночий погляд.
Хай розглядає, усміхнувся подумки, тим більше, що є що розглядати. Міцна статура, без грама зайвого жиру, виспортоване доглянуте тіло, вік – ледь за тридцять. Усе, наче спеціально виставлене на загальний огляд. Справді, В’ячеслав Вадимович не мав на собі нічого, окрім скляної синьої кулі, поставленої у ямку пупка.
От, Клавка! Можна було різко повернути голову й упіймати її на гарячому. Тільки для чого? Хай дивиться. Дама вже не першої молодості, очевидно – самітна. З такою господинею хіба заведеш кавалера? А так хоч очам задоволення.
Точно підглядала. Он грізний шепіт і ляск по задниці. Чомусь не звертав увагу, яка вона у неї…
– В’ячеславе! Все, одягайтеся, – пролунав голос Ельвіри Йосипівни. Усіх своїх високопоставлених клієнтів вона називала на ім’я. Своєрідна ознака близькості, – можна?
«Цікаво, для чого вона перепитує, якщо все одно заходить раніше, аби зиркнути на моє господарство?» – запитав сам себе В’ячеслав Вадимович. І сам собі й відповів: «Теж цікавиться! Стара вішалка для кімоно. Хоча, товстувата виходить з неї вішалка…»
– Ой, вибачте, не хотіла…
– А чого, могли б захотіти, – вдав із себе ображеного гість, – ви в такому віці, коли вже все знають і ще все можуть.
– Ха-ха-ха… Комплімент, Вадиме, вийшов у вас, як завжди – цинічно-двозначний. Але все одно дякую. Тільки я хочу від вас дещо іншого. По роботі…
– Усі ми на роботі, Ельвірочко. Тому уточнимо. Це по моїй роботі чи по вашій?
– По державній… Клаво, принеси нам каву, кекси і пляшку «Метакси». Сподіваюся, ви не поїдете на корт після мого сеансу? Дозволимо собі по чарочці…
– Ображаєте! Та я здатен поїхати на корт не лише після чарочки, а й після пляшечки. До речі, алкоголь має здатність погано впливати на пам’ять. Поки ми ще, – не докінчивши фрази, В’ячеслав Вадимович витяг гаманець, – скільки я вам винен?
Клава внесла піднос, виклично усміхнулася і так різко повернулася на підборах, що пола її халатика зачепила його по нозі.
– Сьогодні нічого. Це я сподіваюся бути вам винною…
– Тільки не просіть мене видати вашу секретарку заміж за генерала, – гість провів Клаву пильним поглядом і вирішив для себе, зайнятися нею колись на дозвіллі.
– Он як? Чи генерали в українському війську перевелися, чи усі вже переженилися?
– При чім тут це? У наш час, дорога Ельвіро, усе влаштовується. Але я використав днями свою останню квоту по Міністерству оборони, призначивши командувачем дивізії одного недолугого прапорщика.
Господиня вирішила, що цим жартівливий вступ вичерпано і перейшла до справи:
– У якій саме комісії Верховної Ради ви працюєте, В’ячеславе? Ви колись щось казали про іноземні справи, я вже призабула.
– Ви не могли призабути, бо я не казав. Очевидно, читали десь у газетах.
– А так, мабуть…
– І що вас цікавить?
– Ваші добрі знайомства в американському посольстві.
– Є такі. Потрібна віза? Надто дорога річ, Ельвіро. Навіть для мене. Ці америкашки нам постійно докоряють скорумпованістю, а самі тільки й марять пухлими конвертами.
– А якщо є родичі за кордоном?
– Це значно спрощує справу. Ніколи б не подумав, що ви маєте рідню у США.
– А я й не маю. Поки що…
– Цікава ви особа, Ельвіро. І незрозуміла. Втім, вам по роботі належить бути такою.
– Просто поки це справа майбутнього. Але через місяць–другий я до вас звернуся. Окей?
– Не окей, а гаразд! Мені, як нардепу, не личить розмовляти песячою американською мовою, коли є державна та ще й солов’їна.
– О, безперечно… Ви ж наразі засідаєте не в якомусь там задрипаному Капітолії… Ваше здоров’я!
– І ваша майбутня віза!
– Дві візи, Вадиме.
– За окрему платню.
– Домовилися…
В’ячеслав Вадимович трохи відпив, але не опустив широкий фужер, а навпаки, підняв вище, наче розглядаючи напій на світло. Це був підсвідомий жест. Насправді він нічого не розглядав, а думав про своє:
– То ви вважаєте, Ельвіро, що незабаром матимемо урядову кризу і що саме ця група проведе свого прем’єра…
– Дайте спокій! Нічого я не вважаю. Я навіть слів таких не знаю. Ви самі все бачили, все чули. Робіть висновки!
– Все це дуже серйозно. Тому, якщо ви помиляєтеся…
– Я тут не можу помилятися, бо нічого не кажу. Помилитися можете ви! А як боїтеся, то не робіть нічого. Тоді помилитеся лише в тому, що не використали ситуацію…
Коли Клава подавала йому при виході плащ, нардеп доволі відверто провів ліктем їй по грудях. Різко повернувся й тихо промовив:
– Вибачте, я ненароком.
– Он як? А жаль, – Клава дивилася в упор, майже виклично. Наче насміхалася: «А я бачила тебе голим!»
От робота проклята, думав, збігаючи по сходах, нардеп В’ячеслав Вадимович, жодного тобі особистого життя!

9

Віра запитально глянула на доньку та ще й виразно кашлянула. Жодної реакції! От, ще мені… Домовлялися ж, коли тато прийде з роботи, повечеряє, сяде читати газету і мине п’ять хвилин. Доведеться підігнати.
– Іринко, ти щось хотіла від батька!
– Шо, мамо?
– Не «шо», а «прошу»!
– Прошу?
– О, Господи! Ірино, з тобою ніколи не можна домовлятися! Про що ти мала говорити з батьком?
– А, про це… Вибач, – дівчинка глибоко зітхнула і через силу промовила, – тату, а, тат! Ти мене чуєш?
– Угу!
– А тобі не здається, що у нас досі нема машини?
– Угу!
– Яке ще «угу»? – не витерпіла Віра, хоча ще вранці присяглася собі не втручатися. Хай Іринка вчиться сама за себе стояти, – відклади газету! Єдина донька до нього говорить, а він у той дурнуватий футбол втупився. Кинь, я сказала! Вже мені кинь!
– Кинув. Вже, і тобі, – насправді Борис акуратно склав газету і поклав на журнальний столик. Цей його педантизм завжди дратував дружину. Так сталося й тепер.
– Читаєш і нічого не чуєш.
– Читаю, але чую.
– Повтори!
– Повторюю. Тат! А тобі не здається, що у нас досі нема машини?
– Відповідай!
– Відповідаю… Не здається. Два місяці тому купили.
– Що купили?
– Машину, «Індезіт» називається.
– Ти навмисно? Ми про іншу машину, яка їздить, а не пере.
Борис вже здогадався у яке русло ось-ось перейде розмова. Більше того, був певен, що врешті поступиться. Хоча й на душі так гидко. Більше, для того, аби протягнути час, ніж сподіваючись на успіх, промовив:
– Вірцю, ти ж знаєш, що ми зараз не маємо таких грошей.
– А я й не кажу зараз. До літа. Поїдемо нарешті у Косів на своїй машині.
– Яку ж машину ти пропонуєш купити? Ага, здогадуюся. Як у тих жебраків Старченків. «Фольксваген-пасат». Караван. Не раніше, як 95-го року випуску. Їдемо, як завжди, у липні? Іринко, будь добра, калькулятор. Ось там, на полиці. Дякую. Так… Значить мені доведеться від сьогодні і до відпустки заробляти на місяць гривневий еквівалент суми у 6857 доларів і 14 центів. А що, звільнити чверть сектора і взяти собі їхню роботу…
Дружина пильно глянула на нього, вклавши у погляд усю наявну зневагу:
– Перестань корчити зі себе клоуна! Я добре знаю, що ти не здатен заробити таких грошей. Але чому тобі байдужа доля дитини?
– І при чому ж тут доля дитини?
– У них в класі лише три дівчини не мають автомобілів. Одна напівсирота, друга інвалід, а третя – наша Іринка. Бо тато у неї не хоче подбати…
– Як же твій тато дбав про тебе, що ти школу закінчила безколісною?
Цього не вартувало робити. Борис знав, добре знав, але чомусь не втримався. Віра завелася з півоберта.
– А-а-а! Батько мій тобі поперек горла став? Мій батько на мав родичів у половині Штатів. По криївках не сиділи, за бугор не втікали! Мій тато має лише зятя-блазня, який не любить ні його доньки, ні його внучки.
Як свідчила попередня практика сімейного життя, подальший опір – даремна трату часу та нервів. Краще одразу здатися.
– Приготуй якісь вишивки. Ну, там, скатертину, сорочку. Завтра надішлю пакунок з листом. Але як на перше прохання не дадуть грошей, вдруге не стану просити.

10

Цього разу новий українець Костянтин Толкачов на прізвисько Конопля конкретно спізнився на позачергові збори засновників ТзОВ «Корсар», але навіть не помітив цього:
– Ви, тилігенти, ніколи не можете прийти по-людськи! Де той мозок команди?
– По-перше, не тилігенти, а інтелігенти…
– Яка різниця?
– А по-друге, це ти спізнився. Я тут вже мерзну сорок дев’ять хвилин.
– Яка в чорта різниця? Во, Ростика ще нема. І нічого.
– Я заходив за ним, він не прийде.
– Зовсім?
– Ну, сьогодні зовсім.
Костя замовк і засопів. Щораз голосніше. Друзі знали, що це у нього перша ознака хвилювання. Воно поступово але невблаганно наростало, розтікалося по тілу й буквально заповнювало всього. Щось тут не так, вирішив Костя. Вихопив телефон, гарячково тицяв по клавішах. Довго слухав, щораз похмурніючи на обличчі.
– Поза зоною зв’язку… Сам колись нюхне зони з тими своїми штучками. Чому він зіскакує з базару, а? Мака, ти ж його краще знаєш. Чухнув! Кинув нас Хвостяра. Блін горілий!.. Була в мене чуйка… Мака, ти чо?
Аркадій весело реготав. Костя перестав сопіти, однак повторив, але вже не зі злом, а спантеличено:
– Ти чо?
– Та нічого! Щось ти дуже підозрілим став, Конопля.
– Я бабки вставив. І не дам нікому з вас зіскочити, лоха з мене зробити задумали…
– Нічого доброго тебе не навчила та твоя Тюмень, Конопля. Перестаєш пацаном бути, чи що?
Костянтину стало соромно. Справді, чого він так? Мало що, може, з якоюсь теличкою затримався. От і відключив телефон.
– Нікуди він не чухнув, – сказав, все ще усміхаючись, Аркадій, – просто від’їхав.
– Це як? – Костя знову насторожився.
– Мозком, головою. Я йому більше години пояснював що все це дурноватизна. Але він вперся. Таке враження, що справді вірить в усю цю містику і екстрасенсорику.
– Переклади!
– Ростик в останні дні шукав виходу з нашого спільного комерційного провалу…
– Це ви винні.
– Яка різниця, – Аркадій непомітно для себе вжив улюблений вислів Костянтина, – слухай далі. Тут якісь два столичні фраєри і одна тітка відкрили курси екстрасенсів. Ну, знаєш, руками розмахують, лікують без таблеток, воду і газети заряджають, людей дурять…
– То ти даремно, Мака. Коли нашого пахана в Тюмені мєнтура пасла, так один такий фраєр його приспав і братва в цинковому ящику вивезла. Менти відкривали, дивилися, мацали… А потім сказали «труп» і закрили.
– Не перебивай! Так от Ростик задумав навчитися ходити у майбутнє.
Костянтин наморщив чоло і відтягнув пальцем нижню повіку. Так вони з дитинства висловлювали недовіру.
– Во, во! І я те саме. А він вперся і каже: «Я вас в то «тезеове» вплутав, я вас повинен вивести». Куди, питаю. На світлу, каже, дорогу до багатства і процвітання.
Аркадій ще довго розповідав, а Костянтин постійно перепитував, аж поки вималювалася така картина. Ростик, набравшись на платних курсах основ магії (платить сам, не з фондів фірми), відправляється у майбутнє. Не надто далеке. Рік – півтора, не більше. Там він не займається нічим іншим, як тільки досліджує ринкову кон’юнктуру. Збагачений знаннями повертається назад і коректує курс фірми. І коли нарешті кон’юнктура міняється, «Корсар» вже тут як тут і починає гребти гроші шуфлею.
– І уявляєш, Костя, він в усе це вірить.
Костя знову спохмурнів.
– Це мені і не подобається, що вірить. Он як вирішив зіскочити. Хитро! Чухне Хвостик. Точно чухне, у мене чуйка.
– Та куди він чухне?
– Сам кажеш, у майбутнє. Побачить, що там всьо кльово, і залишиться. І я би так зробив. Во, сам кажеш – конфітура.
– Кон’юнктура…
– Яка різниця? Хто від кльової конфітури назад у це бордельєро повертатися захоче? Ти би повернувся? Чухне!
– Конопля, не займайся козлізмом…
– Ти не бачив. Приспали – і в гробу. Я сам мацав. І мєнти потім, коли ми вивозили.
– Там було тіло. А тут він свідомістю хоче відправлятися у майбутнє. Тіло ж залишиться!
– Значить воно йому ні на фіг там не потрібне. Обійдеться тою, свідомістю. Не сперечайся, Мака. В мене чуйка!
– Дурак ти, Конопля!
– Сам дурак. Адресу маєш?
– Чию?
– А кажеш не дурак. Дурак! З першого разу вкути не можеш. Курсів адресу. Ну, де вчать в майбутнє з цього бардака злиняти! Дістанеш?

11

Ілона ставилася до 13-го сектора, як до прикрої неминучості. Це як дощ. Прийде час й він закінчиться. Так і тут, обставини зміняться і вона знайде нову роботу. Кращу, з вищою платнею, ближче до дому… А головне – не з тим непорозумінням, що називається нині трудовим колективом сектору № 13. Їй бракуватиме, хіба, Бориса.
От і це, що відбувається сьогодні, треба спокійно перенести, просто дочекатися завершення. З кожною секундою воно все ближче. Ольга Митрофанівна, їхня шефова, називала це «побабуїнити». Вона у них була жорсткою, і часами навіть визнавала це. Тоді казала, що таким її зробило життя.
Батько помер, коли Оля була ще підлітком. Але ще жахливішим від цієї втрати виявилося нове заміжжя матері. Вітчим, відлюдкуватий і не обтяжений інтелектом Ігор Штиць, відразу накинув оком на пухленьку акселератку і перетворив її життя від чотирнадцяти і до сімнадцяти на пекло. Бив за непоступливість. А казав – за погану оцінку, пізній прихід ввечері додому, недомитий посуд… Вокзальний вантажник, дужий і похмурий, руки, наче клешні. Він перегинав дівча через коліно і лупив широкою долонею по задку, вдовольняючи цим свою хтивість.
Мати мовчала. Вона ревнувала чоловіка до доньки і щиро вважала, що та робить усе це навмисно. Не може вибачити їй невірності до пам’яті покійного, тому зваблює довірливого, як дитя, Ігоря... Обуреним сусідам, потупивши очі, пояснювала: «Вам добре, а мені що? От вижену, хіба мене, сиротину та ще й таким причепом хтось ще раз заміж візьме?»
Заміж взяли Ольгу. Ще у випускному класі. Обранець серця був лисуватим і на 14 років старшим. Та обирала не серцем. Розумом. Він і підказав цей шлях з пекла материної сім’ї. З неї справді утекла, але не від долі. Пив, гуляв. Худий, а рука важка. Умів робити гроші. І від цього став ще зухвалішим. Юний вік дружини навіть не пригальмував його розгульного життя. Зраджував, не ховаючись: «Годую, одягаю? Терпи. Не хочеш – іди!» Спершу терпіла через силу. Потім це увійшло у звичку. Зате зненавиділа чоловіків. Усіх.
Щодо свого, дозволяла собі оці маленькі помсти, названі «бабуїнством». Час від часу внутрішня напруга в душі нагромаджувалася, виникала потреба виштовхнути її назовні. Це траплялося раз на кілька місяців. В такі дні Ольга Митрофанівна мала збуджений, ледь чи не істеричний вигляд. Під кінець робочого дня не витримувала і проголошувала:
– Все! Мужики вільні, можуть складати свої лялечки та шматки і забиратися геть. Бабське плем’я гуляє!
Це і називалося «бабуїнством». На подібне кажуть «дівчатник», навіть, коли збираються пенсіонерки. А тут своя, оригінальна назва, похідна від слова «баби». Чоловіків, правда, відпускали не всіх. Бо наймолодший, двадцятирічний двічі невдалий абітурієнт Ромчик спершу мусив збігати у гастроном.
Потім розпочиналося застілля. Ольга пила якось нервово і не по-жіночому великими дозами. Підлеглі жіночки та дівчата підтримували компанію неохоче, більше, щоб не перечити безпосередньому керівникові. Вона того не помічала та й не хотіла помічати. Але врешті, коли загальний стан сумовитої покори робився очевидним, начальниця грізно вигукувала традиційну фразу:
– Чи є ще тут бійці і бій-циці? Тоді йдемо у рейд тилами ворога!
Бій-циць, за звичай, виявлялося четверо. Окрім самої отаманші, до загону входили тричі розлучена і вчетверте заміжня Любочка, байдужа, здавалося, до усього Ілона та Іда Давидівна. Правда, у неї серце, тому пила сухе вино. Правда, багато. Але ж треба йти на жертви, якщо хочеш знати усе і навіть більше.
Оскільки ворогом було плем’я чоловіче, бій-циці відвідували два–три сумнівної слави заклади, де збиралися, як правило, лише пияки. Ольга поводилася дуже виклично, їй хотілося привернути до себе загальну увагу. Розмовляла голосно і допускала зневажливі щодо сильної половини вислови. Кілька разів компанія наривалася на грубість. Але особливих ексцесів не виникало. Все ж жінки…
Завершувалося усе на кухні в Ілони. Хитра і практична, вона виводила компанію подалі від гріха. Тому запрошувала у гості – зручно. Не доводилося потім одній добиратися додому. Тут, у квартирі, Ольга Митрофанівна нарешті розслаблялася і вдарялася у містику.
Ілона не афішувала своїх спіритичних нахилів, але й не заперечувала. Втім, завжди намагалася ухилялася від запитань чи тим паче якихось прохань. А під час «бабуїнства» здавалася. Аби відволікти компанію від пиятики. Так сталося і цього разу.
Шефова підперла голову руками й оглянула усіх злегка посоловілими очима:
– На-ливай!
– Змилосердіться! Мені скоро через вуха потече, – заперечила, як найстарша за віком, Іда Давидівна, – давайте краще попросимо Ілону духів викликати. Запитаємося, що наступного літа носитимуть…
Ольга перевела погляд на Ілону. Гикнула і, підвиваючи, заспівала:
– Погадай мені, циганко!..
– Я не циганка, Митрофанівно, ви ж знаєте.
– Ой, усі ви на своєму Закарпатті трішки відьми. Не випендрюйся і погадай!
На подібні закиди Ілона не ображалася. Часом любила похизуватися відьмацтвом. Може тому, що досі не мала сім’ї, а так хотіла. Треба ж хоч десь виділитися.
Духи… Не хотілося! Стара скатертина з літерами затерлася, Ілона спалила її минулої п’ятниці. Треба малювати нову, це довго. А ще витягати з антресолів велику фарфорову тарілку, запалювати свічки. Краще справді погадати. І вона витягла затерті, дивовижні, з жолудями, листочками та іншими незвичними малюнками карти.
– Де ти їх взяла – такі? – Запитала, як завжди цікава Іда Давидівна.
– Бабуся подарувала. Чорна, грізна, з горбатим темним носом і колючими очима дев’яностовосьмирічна мадярка. Гори вміє пересувати. Але відколи більшовики нарили у них тунелів, вона цього не робить, щоб не порушувати графік руху поїздів. Кому гадати?
Першою, зрозуміло, була Митрофанівна. Вона із задоволенням вислухала, що її бахура врешті вразить імпотенція, від якої його зможе позбавити лише рідна дружина, якщо він покається, а вона захоче. Потім настала черга Іді Давидівні довідатися, що її Семен незабаром отримає підвищення і тому матиме більшу пенсію.
– А як я? Що мені з моїм бахуром? – нетерпляче допитувалася Любочка.
Ілона морщила чоло і повільно розкладала карти лише у їй зрозумілому порядку.
– Тобі правду, Любочко, чи те, що ти хочеш почути?
– А раптом воно одне й те ж?
– Тоді слухай… Карти кажуть, що пора тобі перестати перебирати харчами, Любко!
– Харчами чи хлопами?
– Це ти сказала, а не я!
– Це карти сказали. Але де рецепт щастя?
– Всього-на-всього бери й приходь додому на півгодини раніше від нього.
– Що? В половині першої? Я так рано приходити додому не здатна, – розреготалася Любочка, – Ілонка, а погадай хоч раз собі!
Її дружно підтримали. Справді, чого б не погадати собі?
– Собі не можна, дівчата. Точно не можна.
– Тоді давай на Бориса!
– О, так, на Бориса!
Ілона кивнула на знак згоди і почала тасувати карти. Виклала одну, другу, третю.
– Та-а-ак!.. Сімейні клопоти, знову сімейні клопоти, все ще сімейні клопоти…
– Це ми знаємо і без карт, – нетерпляче вигукнула Іда Давидівна, – що цікавого?
– Гроші, чималенькі гроші.
– Премія? Усім буде?...
– Та ні, це якийсь інший прибуток, зі сторони. Велика покупка. Він її не дуже хоче, але зробить. Потім буде далека дорога. Ну, не дуже вже далека, але дорога. О, Господи!...
Почала все швидше і швидше розкладати карти. Обличчя пашіло й буквально випромінювало тривогу. Присутні заклякли.
– Говори, – не витерпіла Іда Давидівна.
Ілона наче прокинулася від цього:
– Ні, ні, ні! – вона рішуче розметала карти по столі, потім зібрала і з огидою жбурнула колоду на підвіконня, – давайте пити. Пити! Є ще тут бійці і бій-циці?
Її так і не вмовили розповісти, що ж там віщували дивовижні бабусині карти. Пили, як ніколи чорно. За Ольгою врешті приїхав її бізнесмен. Забрав також Іду Давидівну. На халяву. Любочка залишилася ночувати. Але й вранці нічого не зуміла довідатися в Ілони.

12

Ельвіра Йосипівна суворо дивилася на Клаву. Вона не любила і дуже дратувалася, коли її розпорядження не виконувалися.
– Ну!
– Що – ну?
– Де фотографія? Вона була тут на столі. А прибирала ти.
– Справді я. Ви ж ніколи не прибираєте!
– Заткни пельку. Тут ти береш гроші, щоб прибирати.
– Не дуже щедрі.
– Чеши тоді звідси. Таких кіз, як ти наберу десяток на базарі. За ті самі бабки.
Клава знала, що не набере. Але роботи було жаль. У теплі, з харчами. Хоча й господиня – закінчений придурок. Але платила справно. Хоча й мало. Зате без затримок.
– Для чого вам ця фотографія? Ви ж не знаєте цієї жінки, що вона вам зробила?
– Ти чого? Я її лікуватиму.
– Знаю, які будуть ліки.
– А хочеш, я тебе на жабу перетворю?
Клава зітхнула. Нічого не вийде… Не вдається відволікти. Таки зачарує ту бідну провінціалочку. Покірно витягла з шухляди фотографію незнайомої жінки, залишену тим метушливим західником. Не бачила її жодного разу. Але чомусь пройнялася співчуттям. Бідолашна і хвора. Не там взялася шукати збавлення від біди. Ще гірше буде.
– Ну?!
– Та ось. Даю
– Так би й давно, а то зроблю жабою. Тоді поквакаєш мені!
– Сама жаба, – буркнула під ніс Клава. Але не настільки голосно, щоб господиня почула. І поклала на стіл фото молодої жінки. Тихий ранок біля Дністра. Ще тоді, як була здорова.
– Йди геть!
«Розпустила я її, – подумала незадоволено Ельвіра Йосипівна, – може вигнати? Вже десь так сімох вигнала…»
А може й вісьмох... Хто їх рахував? Клава була найприкрішою. Але у ній чулося щось особливе. Це не раб, не слуга. Вона мала свою думку і могла її відстоювати. Правда, не до кінця. Притиснеш – здасться. От як зараз.
Ельвіра Йосипівна мовчки розглядала фотографію. Не красуня, просто приваблива жінка, яких мільйони. Мило усміхалася в об’єктив. Як там її? Здається той казав Ксеня?
Поклала фотографію на стіл і почала гріти у пальцях голки. Дві. У правій та лівій руці. Крутила у пальцях, щось нашіптуючи. Між великим і вказівним пальцем... Голки оберталися і набиралися тепла від людського тіла.
Гарна, справді гарна. Ну, відповісиш тепер за те, що твій безтолковий утік, навіть не попрощавшись. Ельвіра закинула очі до стелі, виставила вперед голки і різко, не дивлячись, устромила їх у фотографію. Глянула. Так… Втрачає форму. Доведеться тренуватися. Одна голка, ліва, чітко потрапила у горло. Правою промахнулася. Та стирчала на кущі верболозу.

13

Нарада партнерів зайшла у тупик. Першим не витримав напруги Сергій Квочко. Він, як олімпійський чемпіон, ще й досі вважав себе героєм радянського сьогодення. І думав, що має право не просто на свою думку, а на думку різку, таку, що не подобається іншим.
– Ви усі хворі. Усі! І ти, В’ячеслав, перший серед хворих!
– Зачекайте, хлопці, – пролунав спокійний і впевнений голос Михайла Степановича, патріарха їхньої різношерстої компанії. Тихо! Є пропозиція – обговорюємо.
Його називали «дідулею», але слухали. У радянські часи стояв настільки високо, що донині давній авторитет керівника тиснув на компаньйонів.
– Спокійно, хлопці… Так, Славчику, ти намагаєшся нас переконати, що не мине й місяця, як ось цей стане прем’єр-міністром?
Михайло Степанович тицьнув пальцем у картку, яку перед тим кинув на стіл В’ячеслав Вадимович. Імен і прізвищ у цій компанії не називали навіть у відкритому полі. Усе, чого не варто чути стороннім після касетного скандалу почали писати на листочках.
– Ну, я ж сказав…
– Сказав. А хлопці не вірять. Я сам не вірю. Так, вони міцні. Там круті гроші, але ковтнути крісло прем’єра?.. А нинішнього куди подіти? Теж не слабак, теж рать міцна за плечима. Бажано би почути додаткові аргументи.
В’ячеслав Вадимович і сам хотів би пришпилити усіх цих піжонів до місць хоч якимись додатковими аргументами. Але де їх взяти? Розповісти про Ельвіру, синю кулю, про себе голого на кушетці? А ще – про дивний сон, у який і сам не вірив спершу? Може про Клаву та її худу, але чомусь таку привабливу попу розповісти?.. Засміють. І без того здогадуються, десь Гомзяк бовкнув.
…Так, спершу він сам не вірив. Але думав, думав і щораз більше проймався впевненістю – клан, на який йому вказував сон, справді здатен перехопити виконавчу владу в державі.
– Не знаю,.. – промовив невпевнено, – може й помиляюся. Як хочете. А я роблю, як вважаю потрібним.
– Зачекай, синку! Чого ти відразу даєш задній хід? Сам заробити хочеш на урядовій кризі, якої поки нема? А раптом і ми хочемо? Поділися!
– Так я куди прийшов? Ділюся! А ви мене, як ворога народу!
– Ми тебе? Перестань. Це тільки Сірого у піт кинуло. Пан спортсмен, чого ти від нього чекати? А ти поясни, звідки інформація, наскільки надійне джерело? Горіти нікому не хочеться…
– Стара репана задниця у нього джерело! Елька-гадалка. Ви ж знаєте! Славо, ти від’їхав остаточно! А ще колишній комсомольський секретар, церкви закривав…
– Дасте, нарешті спокій з тими церквами?
– Дамо, чого б не дати? Але ти пропонуєш вкласти круті гроші, ризикувати, опираючись на слова якоїсь придуркуватої гадалки!
– Та нема жодних слів. Я сам усе бачив!
– Де і коли?
– У неї вдома уві сні…
– Є ще якісь запитання? – обвів присутніх переможним поглядом чемпіон.
– Цить, капосні! – Михайло Степанович не на жарт розсердився, – ніхто вас ні до чого не примушує. Є передбачення, його треба аналізувати. Скільки у них грошей?
У відповідь обізвався газовий барон Леонід Пантелеймонов. Він своїм коштом тримав потужну групу аналітиків і тому завжди був більш обізнаним, ніж інші:
– Хто знає тих пацанів? Їх багато, ім’я їм – легіон. Але лідера мої оцінили. Два мільярда.
– Доларів, я так розумію? Ну ось, дітки! Та за такі гроші можна купити навіть половину президентського крісла!
– Ви радите прислухатися до слів цієї підстаркуватої гадалки?
– Я нікому нічого не раджу. Я роблю ставки у грі, панове. А ви дивіться самі. Ось-ось прозвучить оголошення про те, що ставок більше нема…
Присутні спантеличено дивилися на Михайла Степановича. Вісім нардепів, дванадцять фінансових тузів, спільний капітал яких перевищував не лише річний бюджет кількох африканських держав, а й своєї батьківщини. Вони хотіли більше грошей. Але боялися втратити хоч гран того, що мають.
– А хто дасть нам гарантію?
Усі глянули у бік, звідки пролунав голос. Ігор Четвертинець, відомий у бізнесових колах під прізвиськом «Четвертак», міг дозволити собі ставити запитання так різко. Правильніше, це дозволяв йому розмір капіталу. Але патріарх не розгубився:
– А ти попроси гарантій у котрійсь зі своїх страхових компаній, синку! Або грай у лото-забаву! Там ризик менший. Остаточне рішення я прийму, коли аналітики прорахують мені усі шанси ось цих, – він виставив уперед папірчик, – але вже висловлююся за те, щоб шукати аргументи на користь саме такої оборудки. В’ячеславе, ти нас у це вплутуєш, ти і керуй. До завтра мусиш вирахувати і доповісти, які активи пропонується продати, що з їхніх паперів купити. А ще, скільки саме грошей ми спроможні вкласти у їхній регіон. Усі разом. З Четвертаком включно!

14

Після того, як Василь повернувся з Києва, у їхньому житті наступив злам. Ксеня розуміла це і страждала. Він вперше сказав неправду. Поїхав і пропав. Говорив, що хоче вирішити якісь справи району з Дмитром Гомзяком. Обіцяв, що подзвонить увечері. Ксеня терпіла до за десять дванадцята, тоді зателефонувала сама. Дмитро здивовано перепитав, чого це Василь зібрався до нього? Далі пішов сеанс незграбної чоловічої солідарності. Кум Гомзяк почав щось плести про те, ніби Василь справді домовлявся з ним, але мав ще перед тим якісь переговори у Кабміні. Одне слово, усе в порядку, як тільки – так відразу!
В суботу в обід Дмитро зателефонував сам. Нема! Особливо розхвилювалася мати:
– Ксеню, він має бабу! Я тобі давно казала. Ні в якому він не у Києві. Чого ти боїшся? Спитай його прямо! У Тернополі він, у Тернополі, пом’янеш моє слово!
Ксеня не хотіла вірити матері, хоча черв’як сумнівів гриз душу. Пішла до Василевої вуйни Стефи. Та мала славу ворожки і провидиці. Говорили довго, плакала, просила допомоги і розради. Стефа врешті здалася:
– Не хвилюйся, дитино! Це він заради тебе поїхав. У Київ до цілительки, екстрасенса. Щоб отій твоїй астмі зарадити.
– Як це не хвилюватися? Уже неділя… Замордувала його та ворожка, чи що?
Василь обізвався у понеділок. Подзвонив з якогось міста під Житомиром і сказав, що проспав безпробудно понад дві доби.
– З ким це проспав? – в’їдливо допитувала мати. Але Ксеня мовчала, потупившись.
Та щось таки тріснуло у їхніх стосунках. Виглядав щирим, а сумнів гриз. Учора Ксені стало гірше. І без того дихала важко. Аж тут раптом закололо і запекло у горлі. Праворуч, під вухом. Вирішила не вставати, лежала увесь день. Василь на роботі не затримався. О четвертій уже був вдома. Вона знала, це для нього своєрідний подвиг – кинути роботу.
А може, і не зраджував, раптом мати перебільшує? Як завжди. Чи не як завжди? Нічого не сказав, щез. Ніби у Київ. Нічого не привіз. Ані їй, ані дітям. Обізвався на четвертий день… Як це проспав безпробудно у машині? Стефа могла просто прикривати. Родина все ж...
– Ти мене любиш?
– Так, рідненька! Тобі погано?
– Не хвилюйся. Не гірше, ніж завжди.
– Я чую, що гірше.
– Як знаєш?
– Мене теж болить. Ось тут, – і показав на груди.
– Чому? Не вини себе…
– Я винен, Ксеню. Не треба було їхати. Вона страшна людина. Та я просто дерев’янів перед нею… І фотографію твою зі страху залишив. Не треба було. Бог таке не схвалює.
Тепло розлилося Ксені у грудях. Стало трішки легше. Але сумнів знову почав гризти.
– Ну, і чого ж ти втік?
– Не муч мене, люба, я вже казав.
– А ти ще раз скажи.
Василь почав повторювати вже не раз сказане. Він вже говорив без емоцій, наче декламував вивчений до чергового уроку уривок тексту. Так. Був у екстрасенса. Забув нічну сорочку у машині. Збіг по неї, взяв із заднього сидіння. Розкрив пакет і притулив до себе м’яку фланельку. Відчув рідний запах…
– Який запах? Порошку марки «Тайт»?
– Ксеню, чому ти мені не віриш? Пахло твоїм тілом. Мені стало гірко і страшно. Здалося, що та клята ворожка загрожує тобі…
– Чому клята? А як клята, чому їхав?
– Хотів як краще, вийшло, як завжди… Гірше вийшло. Дарма брав фотографію.
– Покажи мені.
– Що
– Ту фотографію, яку ти завіз.
Василь витяг альбом з шафи. Погортав. Ось вона. Така сама. Два роки тому, на Дністрі. Поїхали удвох з Ксенею у неділю. Ще все було добре… Він поправив подушку, щоб дружина могла влягтися зручніше. Ксеня глянула і задумалася. Несподівано засміялася:
– Дивися, наш верболіз! – Вони чомусь, не змовляючись називали його своїм, – ти мені тоді ще намагався сплести з прутиків кошичок. І нічого не вдалося, розлізлося усе.
Василеві стало соромно за свою тодішню незграбність. І чому не вдався кошичок? Не вперше брався, а вперше не вдалося…
– Давай зараз поїдемо туди? Бензин є?
– Є, але ж ти хвора.
– А ми тільки глянемо. Заводи!
Він не перечив. Підігнав машину під самі двері. Постелив ліжник на задньому сидінні.
– Я сяду з тобою, спереду, – наполягла Олеся. Теща глянула криво і мовила зі злом:
– Два вар’яти! Буде, як з тим Києвом.
Ксеня не відповіла. Вийшла з хати, сіла у машину і вони поїхали. Їхнє місце виявилося порожнім. Ані рибалок, ані туристів. Вода тихо плескалася. Олеся опустила у неї руку. Глянула довкіл і раптом злякано вигукнула:
– Василю! Верболіз, наш верболіз сохне!
Це було щось дивовижне. Довкола повно дерев і кущів. Ґрунт масний і вологий. Тут не могла просто так засохнути рослина. Не могла, але сохла. Прив’ялі листочки скрутилися. Що за напасть?...
В очах Ксені – сльози, несподівано спитала:
– Василю, у тебе є коханка?
– Хто? – здивовано запитав він.
– Коханка…
– Та звідки ти взяла? – Василь не зумів приховати роздратування.
– Мама казала…
– Ах, мама, – він усміхнувся і промовив примирливо. – Нема жодної коханки. І не може бути. Бо є ти. Але чому сохне наш верболіз? Він теж був на тій фотографії…

15

Віра пиляла. Навіть рідний брат називав її пилою з іржавими зубами. Іринка похнюплено мовчала і подумки запитувала себе, чому батьки не можуть, як люди, і нащо взяли її з собою? А самого Бориса переповнювало роздратування. Ще трохи, воно досягне умовної ватерлінії і уся черга почує таке, що колективну нудьгу чекання наче вітром здує.
Слово, ще два… І тут Бориса раптом вразила несподівана думка. У міліції вони з Вірою ще не сварилися. Усіляко бувало. Найчастіше в гостях. А так – у магазині, театрі, на пляжі, посеред пшеничного поля. Одного разу навіть на висоті. У ресторані «Сьоме небо», що на Останкінській телевежі. А от у міліції вперше. Борис розреготався.
– Ідіот, – прошипіла Віра, – ти чого?
– Та згадав, що ми з тобою ще жодного разу не сварилися у міліції, – примирливо, з надією на спокій, промовив Борис.
– Дурний, які ж тут міліціонери? Тут ДАІ!
– Що ви сказали, пані?
Вусатий сержант наче виріс з-під землі. Він настовбурчив вуса і грізно дивився на Віру.
– Ви на кого так сказали, пані?
– А що я сказала?
– Я чув, що ви сказали. Думаєте, як жінка, то вже й той.., виражатися можна?
Борис глянув на сержанта. Довготелесий, обличчя не обтяжене інтелектом. У кращому разі випхали з восьмого класу. Ой! Ось він про що? Треба негайно втрутитися.
– А що, власне сталося, пане офіцере, – доволі суворо запитав Борис.
– Тихо будь, не пхайся! Я сама розберуся…
– Ану, помовч, – це було сказано настільки грізно, що Віра навіть на мить розгубилася, – то в чому справа, пане офіцере?
– А то! Такими словами на нас? То ми вже не міліція, а ті? Та я…
– Якими, перепрошую, словами.
– Ви самі чули…
– Чув. ДАІ.
– Во!
– Чому «во»? Державна автомобільна інспекція. Скорочено – ДАІ. Чи, може, ми помилися і потрапили у спілку хронічно вагітних жінок? Чекайте, ми де? Нам машину реєструвати, ми машину собі купили. «Фольксваген» називається. Ми туди потрапили, чи не туди? Тут ДАІ?
– ДАІ, – розгублено відповів сержант.
– Дякую. У вас є ще запитання?
– Нема…
– Тоді я вас більше не затримую.
Сержант розгублено знизав плечима, повернувся і пішов.
– Ти чого тут розкарячуєшся перед якимось ментом? – невдоволено буркнула Віра.
– А ти теж добра. Наступного разу не забував, що ти у ментальні. Більше не дозволяй собі таких двозначностей і навчися виразніше говорити звук «а». Не гнусяв.
– Дурний… – Віра не розуміла, про що йдеться і тому виявляла деяку обережність. – Що я не так зробила?
– Не зробила, а сказала…
– Що?
– Дома поясню. Давай краще продовжимо пиляння. Це безпечніше, ніж обзивати ментів. То чому я мантелепа і що означає це слово?
– Мантелепа! Чому ми стоїмо у черзі?
– Усі стоять у черзі.
– Не всі, я бачила.
– Всі!
– Тоді чому ми, як всі? Ти можеш, хоч раз бути мужчиною?
– Лише раз? Можу… Пане офіцере, агов, зачекайте!
Борис метнувся коридором за цибатим сержантом. Той зупинився, обернувся і насторожено глянув на Бориса:
– Ну?
– Брате, тут така справа… Машину купили, треба зареєструвати скоренько.
– Пхе, скоренько… Тут жива черга.
– Та бачу що не мертва, хоча мені й не довго залишилося. А щоб без черги, по знайомству?
– А кого ви тут знаєте? – насторожено запитав сержант.
– Поки нікого. Але хіба довго? Слухай, брате, я – Борис, а ти як називаєшся?
– …Микола!
– О, вже познайомилися. Миколо, ти Лесю Українку читав?
– Ще в школі…
– То на, ще почитай, – і Борис тицьнув йому 200-гривневу банкноту.
– Так би відразу і сказав. Давай папери і почекай на сходах. Перекури, я зараз.
Через десять хвилин Борис вже невдоволено запитував у дружини:
– Ну, і довго ти збираєшся тут стирчати? Хоч би дитину пожаліла… Пішли!
– Куди? А черга?
– Ображаєш… Мужчини в черзі не стоять. Пішли, кажу.
– Прошу пана, я зараз, тут щось з чоловіком, як завжди, – звернулася Віра до патлатого хлопчиська у черзі, – я за тим паном, скоро повернуся… Він у мене трохи…
– Пані вас дурить, юначе. Пані не повернеться. Пішли, кажу!
Він розвернувся і швидко пішов. Віра наздогнала його аж на подвір’ї.
– Що трапилося, ти скажеш нарешті?
– Нічого. Просто я став мужчиною, аж на десять хвилин. Ось тобі техпаспорт…
– Як так?
– Не за так, а за гроші. Дорога це, виявляється річ, бути мужчиною. Дві сотні відвалив.
Ірина весело, дзвінко розсміялася. Віра луснула її по потилиці.
– Так… Наших грошей тобі не шкода.
– Вони не наші. Американські.
– Випоминаєш?
– Сідай за кермо. Я зараз.
– Як, за кермо?
Борис навіть не оглянувся на це запитання. Він підійшов до найближчого кіоску з тих, що торгують під девізом «любе». Купив пляшку шампанського і дві пластикові склянки. Ще здалеку гукнув до Віри:
– За кермо – це спереду і зліва. Поведеш машину. Я хочу зробити дві речі. Обмити реєстрацію – раз. Зняти стрес – два. Нервова то справа бути мужчиною аж цілих десять хвилин.
Іра знову весело засміялася. Цього разу безкарно. Такі моменти, хоча й дуже рідко, у їхньому житті траплялися. Всередині Бориса тоді наче прокидався якийсь маленький бісик. Він був зухвалим і дотепним. А головне – поважав себе і нікого не боявся. Він стрільнув корком через віконце на вулицю. Добряча порція при цьому вилилася. Наповнив обидві склянки. Одну простягнув Вірі, але одразу забрав назад:
– Перепрошую, пані шофер. Забув, ви ж за кермом, – це вже було занадто, але Віра не прореагувала. Цілковито втратила здатність до опору. Борис відчув це і продовжував на радість Іринці балагурити, – то що, доведеться пити самому, як алкоголіку?
Тут на подвір’я вийшов цибатий сержант.
– С ким я тільки не квасив за усе своє пияцьке життя? А от з автоінспектором не доводилося. Миколо, а Миколо?
– Ну?
– Сотку хочеш?
– А що треба зробити, – запитав натхненно.
– Нічого. Випити зі мною по сто грамів шампанського. Машину обмиваю.
– Хм… На роботі не можна.
– Тя-а-а-жка в тебе робота…
Борисові раптом теж стало тяжко. На душі. Віра відіграється. Ще сьогодні ввечері. І завтра вранці. Таке життя… За короткі хвилини волі від сімейного рабства треба платити. Він цокнув одну скляночку об другу, випив почергово і занюхав рукавом.

16

Олеся почала зачиняти двері своєї кімнати на ключ. Щоб мамі було спокійніше. Однак Марія від того хвилювалася ще більше. Вона чула дивні діалоги у виконанні доньки, та не могла увійти, а робити це силою не наважувалася. До того ранку…
Марія прокинулася від різких голосів у доньчиній кімнаті. Втомленій хвилюванням та недобрими передчуттями матері здавалося, що їх там уже не два, а принаймні півдесятка. Сварилися як ніколи різко. Досить скоро один з голосів перейшов у істерику.
– Олесю, відчини, – затарабанила налякана мати у двері.
Усе вщухло. Різким, тоном донька запитала:
– Чого тобі, мамо?
– Нічого…
– Якщо нічого, то чому так тарабаниш? Подивися, котра година, спи і не втручайся.
У голосі чулося роздратування. Марія розгубилася і замовкла. Більше того, слухняно пірнула під ковдру з наміром спробувати заснути. Але голоси за дверима поновилися. Але тепер істеризувалися вже обидва. Мати терпіла, боячись знову нарватися на грубість. Аж раптом усе перекрив, третій, божевільний вигук. І це був справжній голос Олесі:
– Мамо!!! Врятуй мене, мамо!
Столяр, який наступного дня приходив лагодити двері, так і не повірив, що вона виламала замок сама: «Що ви мені будете розповідати, пані? Ще довоєнні двері, дубові, то мусив бути направду міцний хлоп!»
Марія і сама не могла пояснити, як це сталося. Вона просто кинулася на зачинені двері усім тілом. Почувся тріск, ледь встояла на ногах, вискочивши з розбігу аж на середину кімнати. Олеся сиділа, забившись у куток і злякано дивилася на неї.
– Я тут, донечко. Не бійся, я врятую тебе.
– Врятуй, мамо!
Вини сиділи на підлозі обнявшись і Марія спокійно але впевнено переконувала Олесю:
– Давай сходимо до лікаря, доню!
– До якого, мамо?
– До того самого…
Цю розмову вона «прокручувала» подумки вже десятки разів, аргументи були міцними, як залізобетон і відполірованими і блиску.
– Соромно, мамо…
– Чому?
– Медалістка, потім університет з червоним дипломом закінчила… І раптом псих!
– От чому одразу псих? Чула такий термін – «душевнохворі»? І у тебе душа хвора, так?
– Так мамо, але…
– От американці, я читала, не соромляться. Його машина болотом обхляпала, то він не кляне російським матом водія, а йде до психіатра. Той дасть таблетку, зніме стрес.
– То американці. Вони усі якісь тупуваті...
– А ми мудрі, то чого ж боятися психіатра? Що, дзвонимо на швидку?
– Не треба швидку, мамо. Сусіди побачать.
Марія викликала таксі. З машини вийшли трохи завчасно і два квартали до клініки пройшли пішки. Так наполягла Олеся.

17

Ростик Домбровський, коли над чимось напружено розмірковував, любив сидіти на кріслі, як казала його мама, «не по-людськи». Тобто навпаки – притулившись грудьми до спинки і поклавши на неї складені руки. А вже на руках покоїлося підборіддя.
– Кажеш, Конопля струхнув, що я залишуся у майбутньому? Хіба затримаюся на деньок, щоб йому передачу в тюрягу занести. Він на той час уже точно сидітиме!
Аркадій знизав плечима:
– Чого це ти?
– Ну, а ви чого? Без ножа готові зарізати! Добре Конопля. Той завжди недалеким був. А ти чого дверима хляпаєш?
– Та того ж! Так виходить, що з тим «Корсаром» один ти виграв, а ми влетіли.
– Що ж я такого виграв?
– Голубу мрію дитинства. Чи рожеву? Тобі видніше. Став нарешті головним редактором.
– Ну, потішився пів місяця, а потім звик. А коли попрацювати з цифрами, то виявиться, що і я влетів. Не менше, ніж ви.
– Менше, ніж Костя…
– Костя… Той приїхав нафарширований, йому тисяча доларів, що нам сотня гривень.
Аркадій зневажливо пирхнув. Випадала нагода вколоти Ростика його ж манерою. І він цим скористався:
– Яка ж це вельми благородна справа, перераховувати гроші у чужій кишені!
Укол досяг мети. Ростик одразу відрубав:
– Ви теж демонструєте зразки шляхетності. Зовсім здуріли, підозрюєте, що я хочу втекти від вас у майбутнє.
– Не узагальнюй! То Конопля.
– А ти, ти не допускаєш думки, що я може не повернутися? Тільки правду! В очі дивися!
– Я й не приховую. Допускаю. Але не з тієї ж причини, що й Конопля.
Ростик від здивування відірвав підборіддя від рук і випростався у кріслі:
– А яка ж то інша причина?
– Та не подобається мені все це. У мене завжди так, чого не можу збагнути, це й не подобається. А якщо ти просто не зможеш повернутися, застрягнеш там, що тоді?
– Це ще чому?
– Двері захлопнуться, а ключа нема…
– Ти можеш виразніше?
– А ти? Ти можеш чітко розповісти, що то за така туристична контора, яка організовує подорожі у майбутнє, а також чи дає вона мандрівникам квиток на зворотній рейс. Бо усе якимись невиразними уривками базариш.
Вимога видавалася логічною. Вони усі в одній справі й задум Ростика теж її торкався. Він замовк на кілька хвилин, подумки плануючи розповідь, а потім почав на диво беземоційно розповідати.
Народна цілителька, почесний професор Калькуттського університету магії Фріда Панделакі перебувала у них в місті з короткочасними гастролями одразу по святах. Дама дуже фактурна. Ростик записав з нею інтерв’ю. Говорив з людьми, які відвідували її сеанси. Усі перебували під величезним враженням й твердили про особливе емоційне піднесення та поліпшення здоров’я.
Пані Фріда виїхала у невідомому напрямі останнього гастрольного дня, але залишила двох асистентів. Вони відкрили у клубі газовиків платні курси екстрасенсорики. Мають кілька міжнародних сертифікатів та офіційний дозвіл міністерства. Викладають основи масажу та мануальної терапії, вчать лікувати серцево-судинні хвороби теплом своїх рук, а також пропонують бажаючим освоїти методику підсвідомого контакту з реальним майбутнім.
Це може видатися шарлатанством, але лише не здатним до образного мислення. Методика ця має наукове обґрунтування. Майбутнє – ніщо інше, як продовження та розвиток сучасного. Спіральність побудови простору вже доведена, як і наявність часових петель. Неможливо чітко замовити день перебування у майбутньому. Тільки на 333 дні вперед, або на інше кратне цьому число. Але не надто далеко. Максимум – сім років. У даному випадку передбачається 333 або 666.
– Запитання є?
– Ти перевіряв, чи справді існує той їхній Калькуттський магічний університет?
– Думаю, такого нема. Рекламний трюк.
– То якого чорта?..
– Не кипішуй! Я говорив з тією тіткою Не знаю, добра то сила у ній чи зла, але вона точно натхненна чимось надприроднім!
– Раптом від нечистого?
– Яка нам різниця, зате план блискучий. Повернуся, розвернемо свій «Корсар» по вітру і помчимося, аж гума смердітиме.
– Ті дядьки навчили повертатися?
– Не зовсім. Вони оголосили канікули і чухнули на моря гастролювати. До осені.
– Будеш чекати?
– Для чого зволікати? Піду по зворотньому алгоритму. Я ж знаю, як закинути свідомість у майбутнє? Знаю. А коли захочу повернутися назад, то зроблю усе в оберненому порядку.
– Не подобається мені все це. Давай краще виплутуватися без усіляких там магій.
Ростику раптом стало тепло на душі.
– Мака, – ледь не ніжно вимовив він, – ти що хвилюєшся за мене, чи так само, як Конопля думаєш, що я вас кину?
– Яка різниця, чому ти там залишишся. Чи з наміром, чи через дурну голову. Важливий результат. Тебе не буде, а ми у гімні по вуха.
– Дякую, це принаймні чесно...

18

Іда Давидівна, незмінний профгрупорг 13-го сектору, обходила колег зі списком черговості відпусток. Ілона взяла аркушик, аби виконати пусту формальність. Вона ніколи не конкурувала за літні місяці. Записувалася на осінь. Казала, що їде додому на Закарпаття. А час такий оббирає, щоб допомогти мамі на городі.
Це була неправда. Ілона таки їхала на Закарпаття. Але не у рідне село, а у санаторій біля Чинадієво, де працювала головною медсестрою однокласниця. Оплата була символічною – по знайомству та й не сезон. Так просиджувала усю відпустку, теревенячи з подругою, теж незаміжньою, або бродячи осіннім лісом. На малу батьківщину не хотілося. Дівчата-однолітки вже і по двоє дітей мали. Мати осудливо хитала головою і докоряла – он усі вже, а ти?...
– Хіба ж тут моя вина, мамо?
– А чия, скажеш моя, може? Я вас п’ятьох вигодувала, освіту дала…
– Може, бабусина? Десь, комусь, щось наворожила не те. А я тепер несу кару…
– Мовчи мені! Ще більше біди накличеш.
– Куди більше?
Того й не їздила надовго. День-два на свята двічі до року і «доста», як у них казали.
Вписала себе, глянула байдужим поглядом по інших прізвищах і раптом стрепенулася. Так і є! Борис Корчинський – липень. Цього не можна допустити. Але хіба він послухає? Вона б послухала? І що, врешті, сказати…
«Ні, таки піду, – подумала Ілона і рішуче підвелася з місця, – буде хоч почуття виконаного обов’язку».
Підійшла, окликнула. Борис не повернувся. Він зосереджено і швидко креслив щось на кульмані. Усі знали, що в часи, коли його захоплює робота, краще не чіпатися. Але Ілона легко поклала руку на плече.
Борис обернувся, глянув на її руку роздратовано, але не скинув, хоча Ілоні й здавалося, що ось-ось він зробить це і тоді увесь сектор єхидно захихикає.
– Щось трапилося, Ілонко?
– Так. Я захотіла кави.
– То звари собі. Ніхто в цілому інституті не робить це краще за тебе.
– Мені ліньки, давай сходимо у буфет.
Борисові не хотілося. Переривати з такого мізерного приводу роботу! А ще – раптом хтось донесе Вірі. Інформація з їх сектору відразу виринала на світ та ще й обростала фантастичними подробицями. Однак щось настирливо стукало у свідомості – іди, іди…
Кава в їхньому буфеті була огидною. Борис кинув три ложечки цукру – це дозволяло хоч якось скрасити прикре відчуття:
– Ілонко, ти повинна мати справді поважну причину, щоб я мусів пити це відьомське вариво, обізване у меню чорною кавою та ще й по-турецьки.
– Чого ви усі чіпаєтеся до мене? Яка я вам відьма?
Борис спантеличено видивився на неї:
– Ти чого? Та я не мав на меті тебе образити. Просто так, до слова, пожартував…
– Більше так не жартуй!
– Більше не буду! То що врешті сталося?
Ілона хотіла сформулювати думку якомога переконливіше, але не змогла і випалила:
– Не їдь цього року в той свій Косів!
– Звідки ти взяла, що я туди їду?
– Бо записався, як завжди, на липень.
– Ти спостережлива. Але не ти вирішуєш, куди мені їхати. І навіть не я.
– Знаю. Віра. Чого її туди так тягне?
– Там збирається у цей час ціла купа галицького панства. Інтелігенція, прошу я вас. Звичайний снобізм. Але це не переслідується законом. І чому я не повинен їхати?
– Я не можу пояснити. Але не їдь…
– А-а-а!
Борис ляснув себе долонею по лобі:
– Згадав, карти… То може ти мені нарешті скажеш, що там випало. Бо здається, усі в секторі вже знають, чого не варто їхати цього липня у Косів, хоча ніхто з них туди не збирається. А я їду і не знаю. То що?
– Ніхто нічого не знає, я в таких випадках не тарахкочу.
– Але усі кажуть, що випало щось страшне, таке страшне, що ти навіть сказати боїшся.
– Не боюся. Кажу – не їдь у Косів!
– Карти сказали?
– Не тільки. Я ще бачила сон.
– Сподіваюся, я не робив у ньому нічого такого, за мені було б соромно?
– Ні, не робив. Ти там взагалі нічого не робив. Ти зовсім не рухався.
Борис був забобонним і тричі поплював через ліве плече. Але швидко опанував себе:
– Ти теж була у цьому сні?
– Так…
– А я не рухався? Ганьба! Бути поряд з такою чарівною жінкою як ти і навіть не поворушитися. Мені соромно за себе.
– Балабол…
Ілона сумно усміхнулася. Вона побачила, що даремно затіяла цю розмову. Може Вірі подзвонити і спробувати переконати? Ні, та може прийти і влаштувати скандал. Борис тим часом повільно підвівся з-за столу:
– Ілонко, ти розумна дівчина. Сама бачиш, наскільки усе це дивовижно і непереконливо звучить. Дякую за каву. І за турботу. І за те, що пустила у сон, за який мені соромно… Пішли працювати!

19

Під цим пильним поглядом Клава почулася спершу ніяково, а потім і зовсім розгублено. Наче буравчик увіп’явся в чоло й проникав усе глибше аж у саму середину мозку. Відьма, справді відьма! Не треба було йти до неї працювати. Що з тих грошей та харчів, якщо калікою зробить чи взагалі зі світу зжене?
– Ну, я чекаю, – суворо повторила Ельвіра Йосипівна, – де фотографія тої дівки?
– Кажу ж, у Києві залишилася…
– Кажеш, але неправду. Я ж двічі повторила тобі, щоб взяла сюди.
– Забула…
– Раніше не забувала. Дивись мені! От повернемося і не знайдеш, що тоді?
– Перетворите мене на жабу, – спробувала як завжди зухвало відповісти Клава і одразу ж відчула власну нещирість.
Ельвіра Йосипівна хмикнула зневажливо і востаннє пильно глянула на Клаву. Потім знизала плечима і буркнула:
– Веди нарешті того лісника…
Гість виявився абсолютно не схожим на збірний образ, який існує в масовій уяві киян щодо мешканців карпатських гір. Аж ніяк не стрункий легінь з елегантними вусиками і гордим орлиним поглядом. В шикарний готельний номер буквально ввалилося барило двометрового зросту з кошлатою шевелюрою й очима, які свідчили про надмірну любов до горілки. Цікаво, як такий примудряється ходити лісом поміж густих смерек?
– Дай Боже здоров’я, пані, – прогуділо барило.
– Та вам, шановний добродію, здоров’я більше потрібне. З чим прийшли?
– З гулею. Ось тут. Не гнівайтеся, мушу показати.
Він спокійно розщібнув штани і спустив їх разом з трусами, анітрохи не соромлячись ні самої Ельвіри Йосипівни, ні Клави. І тицьнув пальцем у пах. Гуля виявилася розміром з тенісний м’ячик, фіолетового відтінку, доволі огидною. Але обидві жінки втупилися у щось більш привабливе. Воно було пропорційним до величезного тіла гостя.
Той перехопив їх погляди, самовдоволено усміхнувся і розв’язно мовив:
– То що, панунцю, матимемо з вами якийсь спільний інтерес?
При цьому настільки ж безсоромно, як спускав зі себе штани, взявся очима здіймати з господині її широченне кімоно. На якусь мить у Ельвіри Йосипівни від цього защеміло внизу живота. Але думки одразу ж чітко запрацювали як відлагоджений механізм.
«Жеребець, – зробила вона висновок, – звичайнісінький розбещений жіночою увагою жеребець. Скільки ж то селянок перевертав він на спину, коли ті ходили по гриби чи ягоди до його лісу! А чи одна ходила не стільки по гриби та ягоди, скільки аби лягли на спину?»
Той щем – прикра ознака. Давненько на неї не дивилися так відверто, як на жінку. Це було приємно, але абсолютно не йшло на користь справі. З такими ловеласами завжди важко. Натягни на пень спідницю – одразу кидаються шукати дупло. Такого надовго причарувати непросто. Вискочить з ліжка, обтруситься і побіжить до іншої.
Та найгірше, з усього видно, що боїться дружини. Знає кіт, чиє сало з’їв. Постійно відчуває вину, кається і нічого не може та й не хоче зі собою подіяти. Такий собі бігун на короткі дистанції. Далеко не втікає, щоб встигнути повернутися. Ну, нічого, доведеться попрацювати.
Ельвіра Йосипівна повільно натягнула тоненькі гумові рукавички:
– Доведеться помацати. Не заперечуєте?
– Пані доктор, я в лісі майстер, а ви тутка майстер. То вам і карти в руки. Чи гуля, чи ще там щось. Що видите, то й мацайте. Мені для вас не шкода.
Господиня злегка скривилася. Вона не любила пустих балачок. Підвелася з крісла, але не поспішала обстежувати, задумалася. Щось він занадто простуватий. А раптом відчуття її підводить і у цього здорованя нема жодних родичів далі сусіднього села?
– Ви давно були в Америці?
– В Америці? Та щось років зо сім тому. А ви звідки знаєте?
Ельвіра не відповіла, насторожилася і запитала сама:
– Чого настільки давно? Хіба ж можна так ставитися до родини?
– Як – так? Та я до цьотки ледь не кожен рік літаю. Вона платить за білети, то чого не летіти? Але то в Канаду, цьотка живе в Торонті. А до Америки ми їздили, бо вона захотіла мені ті два близнюки показати. Знаєте, що їх араби потім літаками завалили?
Враз заспокоївшись, Ельвіра Йосипівна ретельно обмацала гулю, злегка зачепивши аж двічі дещо інше. Хай тішиться. Жеребець, справжнісінький жеребець. Але нічого, не вирішуваних завдань не буває. Треба лише знайти щось особливе, незвичне. Тільки чим же то такого дикуна здивувати?
– Чи є у вашій місцині висока лиса гора?
– А вам то пощо?
– Мені? То у вас гуля, а не в мене!
– То ви через ту гулю поїдете у нашу діру?
– Ви ж приїхали з тої діри аж до Івано-Франківська через ту саму гулю.
– Але то моя гуля, а не ваша. І ви здалека, київська пані. А мені що, півтори години «бобіком». Чекайте, – саме тут гостя відвідала підозріла думка, – а чи то набагато дорожче буде, коли ви – і аж в нашу діру?
– Не дорожче, ніж тут, у готелі. З тою лише різницею, що там я точно зможу вилікувати, бо задію сили природи. А в Франківську – не знаю. Кіптяви повно, пилюка, сморід. Навіть не чується, що то Прикарпаття.
– Так, маєте рацію, пані. Мені вже не раз казали, аби кидав геть усе і переходив в управління. Але я не хочу начальником. Міста я не люблю, та й грошима тутка не так, як в нас пахне. Хіба в тих кабінетах доробишся? А в лісі! Крадеш, а воно росте, крадеш, а воно росте… Жартую!
І гість щиро зареготав. Ельвіра Йосипівна знову скривилася:
– Досить, справи ваші кепські, нема чого веселитися. Має бути достатньо висока лиса гора. Щоб на вершечку росли пахучі трави. І щоб було сіно з тих трав…
– За сіно не знаю. Наперед накосити треба. Ви коли хочете їхати, пані?
– Хвилинку, гляну в календар. Нам потрібен повний місяць. Це буде через десять днів.
– Пфе! Накошу і висохне три рази.
– На гору ми маємо вийти так, щоб там бути опівночі. Розрахуйте час, щоб не втомитися. Треба бути бадьорими
– Я знаю, як заїхати «бобіком» майже під сам вершечок. Легенько шпацерком звідтам перейдемося і за якісь двадцять хвилин вже будемо на місці.
Він замріяно дивився кудись у далечину. Немов бачив через вікно оту лису гору.
– На самому вершечку… Сіно з пахучих трав. І опівночі. Такого лікування, скільки живу, не чув!

20

Колишній олімпійський чемпіон, а нині титулований журналістами як політичний діяч і бізнесмен-важковаговик Сергій Квочко у цю мить усміхався підкреслено єхидно. Це було настільки очевидним, що В’ячеслав врешті не витримав:
– От ти либишся, либишся, а чого? Легше від цього? Якщо згоримо, то усі разом!
– Через тебе! І через твою відьму…
– І це також приносить задоволення? Які ви, спортсмени, тупі!
– Ну, ти! «Не розлучусь з комсомолом!». Зараз вріжу по голові – мозок бризне. Чи гімно, чого там у тебе більше під черепком?
В’ячеслав спалахнув і різко підірвався з місця. Але Михайло Степанович, який сидів поруч, схопив його за руку вище від ліктя і з силою всадив на місце:
– Ану тихо, ще мені знайшлися мачо від політики. У цьому виді спорту, Сергійку, грають не дрючками, а головою.
Авторитет патріарха був настільки високим, що присутні враз принишкли, хоча в усіх в душі кипіла злість. Лише Ігор Четвертинець, як найзаможніший, тихо буркнув під ніс:
– Ви, Степановичу, тоді підтримали Славу, тому якоюсь мірою повинні ділити з ним відповідальність…
– Що-о-о!? Що ти сказав? Яку ще відповідальність і за що, дозвольте запитати!
У суворому голосі бриніли стальні нотки і чулося не стільки обурення, скільки зневага. До ось цих зелених шмаркачів, які вважають, що надмір грошей здатен компенсувати брак інтелекту. Усіх враз опанувало щось схоже на містичний переляк. Лише В’ячеслав не піддався загальному настрою. Але тільки тому, що відволікся. Скривившись, він саме потирав руку вище від ліктя і подумки лаявся: «Старий краб! Дідуля – дідулею, а клешні сильні, як у коваля. Точно синяк буде!»
Патріарх тим часом продовжував:
– Тут, у цій кімнаті, місяць тому роздавали карти. Ставки тоді зробили усі, ніхто не вийшов з-за столу. А що ми спостерігаємо нині? Паніку у більшовицьких лавах. Може й справді Фортуна повернулася задницею. Але ви, жовтороті, не можете сердитися на якусь абстрактну античну богиню, вам треба знайти живого ворога народу та ще щоб він відповідав. За що? Та за те, що ви вирішили самостійно, у своїй жадібності?
Він зробив паузу і глянув на Четвертинця.
– Кожне моє впливове знайомство важить більше, ніж сто твоїх мільйонів. Здогадуєшся, скільки у мене тих знайомств? Правильно, стільки, що лише я можу тут висловлювати сумніви і претензії. Оголошую п’ятихвилинку мовчання. Ще раз обдумайте ситуацію. Якщо не усі, то хоча б ті, хто здатен думати.
Думати, фактично, не було над чим. Два тижні тому президент різко висловився на адресу уряду. Тиждень тому прем’єр-міністр написав заяву. Як жартували у коридорах влади – за власним бажанням… президента. Прізвище особи, якій «татко» доручив формувати новий уряд, приголомшило геть усіх. Але найбільше тих, що зібралися у цій кімнаті. Бо воно підтверджувало те, що написав тоді на клаптику паперу В’ячеслав Вадимович, надивившись снів у своєї гадалки!
І він сам, і всі учасники їх групи вже почали підраховувати ймовірні прибутки, але тут завередувала Верховна Рада. Скидалося на те, що запропонована кандидатура виявиться «непрохідною». Адміністрація президента натисла. Почали збирати підписи нардепів. Сьогодні під вечір «мокрий» список нарешті склали – не вистачало трьох голосів…
– І що надумали, хлопці?
– Може, хай це… В’ячеслав подзвонить тій відьмі, а та хай скаже що нам робити, – на повному серйозі запропонував Сергій Квочко.
– А ти й справді відморожений, пане спортсмен, – відповів Михайло Степанович невесело, – бачу знову доведеться усе самому. Отже так, відступати не будемо. Гра є гра і якщо натовчуть пику – не скиглити. Мені відомо, що завтра голосування не буде. Причину ще не вигадали, але до розгляду питання повернуться аж у вівторок.
Присутні не перечили. Хоча більшість воліла б, щоб усе завершилося ще сьогодні. Терпіти невизначеність аж до вівторка…
– Леоніде! – тут Михайло Степанович повернувся до Пантелеймонова. – Там, у них настрій зараз ще більш цвинтарний, ніж у нас. Але вони мають одну перевагу – вони можуть діяти. І будуть. Серед іншого, не виключаю, що звернуться до нас по допомогу. Організаційну, а ймовірніше – фінансову. Подумай, хто тобі з них найближчий, але вибери достатньо впливову людину. Подзвони і дай зрозуміти, що ми готові допомогти, але у розумних межах.
– Якщо заковтнуть?
– Скажи, що група вповноважила тебе приймати остаточне рішення.
– Ви це серйозно?
– Звичайно, що ні. Одразу даш мені знати. Навіть серед ночі. Все, будьте мені здорові!
Вісім нардепів і дванадцять фінансових тузів, спільний капітал яких перевищував річний державний бюджет, попрямували до виходу. Ігор Четвертинець трохи затримався і примирливо простягнув руку Патріарху. Той її не потис, як звично. Лише хвацько хляпнув по долоні й саркастично запитався:
– Щодо тих кількасот тисяч, на які тебе лоханули минулої неділі у Монте-Карло. Мені тут теж треба з тобою відповідальність половинити?
Четвертак подумки вжив брудну лайку. От пронирливий дідуля! Це називається «з’їздив інкогніто трохи перекинутися у карти». Ці старі знайомства й справді варті мільйонів!

21

Марічка, секретарка з приймальні голови райдержадміністрації, манірно якось ступала сходами місцевого «білого дому» й загадково усміхалася. Василь Гой неуважно глянув і буркнув під ніс привітання. Але відповідь забарилася і він глянув на дівчину уважніше. У цих дивовижно закручених бантиком губах, у примружених хитруватих очах поєднувалися і перевага над співрозмовником, і легка єхидність, і не до кінця вдоволена цікавість поєднана з надією вже зараз довідатися усе.
– Добрий, до-о-обрий… – з протяжністю запізніло відповіла вона на привітання і не знати нащо зупинилася.
«Чого це вона?» – розгублено подумав Гой і теж зупинився. Міг би пройти, тим паче, що поспішав. Однак у секретарці чулося щось незвичне. Завжди підкреслено коректна, нині вона поводилася ледь чи не виклично.
– Ви щось хотіли?
– Вам лист, – сказала Марічка і стала у такт цідженим словам так само повільно махати сумочкою, – з Києва… Від якоїсь жінки… З фотографією… Цікаво, від кого це…
Цього вже справді було забагато.
– Лист особистий?
– Ну, не знаю…
– А по-моєму, ви занадто багато знаєте. Той лист у вас?
– Чого це? Як і належить, у загальному відділі, у Михайлини Йосипівни.
Василь відчув роздратування. Потім це відчуття враз витіснило інше, ще прикріше – містичний страх. Хто з жінок мав би йому писати з Києва? Дружина Дмитра Гомзяк? Якби щось сталося, то є телефон. Як вже забаглося написати, то чому не на домашню адресу? Господи упаси… Та ж, крім неї, він знає у Києві лише одну жінку!
І не вчувся, як збіг сходами на другий поверх й вихором увірвався до завідувачки загальним відділом.
– Ой, – зойкнула Михайлина Йосипівна, – горить щось? Я через вас каву розлила. Чистий тобі цунамі!
– То не пийте на роботі!
– А я й не п’ю, ви бачили, щоб я пила, – знітилася завідувачка загальним відділом і причинила коліном дверцята письмового столу. Там у тумбочці стояла відкоркована пляшка «Закарпатського», з якої вона по кілька разів до дня причащалася.
– Я не про це. Каву не пийте, якщо ви така ляклива. Де лист?
– Так би одразу і сказали, а то пийте–не пийте… Маєте свій лист.
Конверт, зрозуміло, був відкритий. Василь глянув на співрозмовницю й промовив з докором:
– Сподіваюся, вхідний номер на мій особистий лист ви не поставили? Чи він, може, вже того, на контролі?
– Ой-ой, влетів пан Гой, – Михайлина Йосипівна вже опанувала собою, зрозумівши, що пляшка залишилася непоміченою, – там що, написано, що він особистий?
– Там написано моє прізвище.
– Не помітили. Почерк невиразний.
– Ну-ну, не помітили… – буркнув під ніс Василь і вийшов не попрощавшись.
Вже у машині глянув у конверт. Там лежала фотографія. Та сама, яку він залишив тоді у Києві. І жодного листа. Тоді чому від жінки? Марічка ж сказала – від жінки. Глянув на адресу. Такий почерк однаково успішно може бути як жіночим, так і чоловічим.
Замружив очі й задумався. Вигадали. Йому раптом стало трохи веселіше – цікаво, які плітки розпустять про нього з «білого дому» за таких куцих фактів. Ось де простір для фантазії! Чи щось на звороті написано?
Ні, ані слова. Ледь помітив щось схоже на цятки. Провів пальцями і відчув випуклість. Василь здивовано знову обернув фотографію, але на кольоровому глянцевому зображенні нічого не побачив Придивився уважніше і раптом заціпенів у вже знайомому містичному переляку.
На шиї у Ксені виднілися сім позначок, наче хтось колов голкою. А восьму помітив збоку, на кущі верболозу. Ще шість разів було уколото по ногах. То відьма, справді відьма!!! А все через нього, чого попхався не знати куди?
Від того дня, як вони поїхали на Дністер і побачили прив’ялий кущ верболозу, Ксеня зовсім заслабла. Казала, тіло дерев’яніє. І ноги віднімаються. Приходив лікар, скрушно хитав головою: «Що я, простий районний доктор допоможу там, де професура нічого путнього сказати не здатна?». Але таблетки виписував. Василь їх купував, Ксеня пила, а ставало що не день гірше. Правда, позавчора полегшало.
Глянув на конверт. Так і є, на київському штемпелі – позавчорашнє число. А що, коли це… Василеві здалося, що він усе зрозумів. Фотографію могла відіслати лише та жіночка, яка відчиняла йому двері, сказала почекати на сходах, а потім запросила увійти. У неї були добрі очі, не такі, як у відьми. Очевидно, скористалася візиткою. Він же ж вписав туди для солідності адресу «білого дому».
Додому, мерщій додому!
Вбіг до спальні. Ксеня, побачивши його, усміхнулася. Вперше за останні кілька тижнів. Василь теж усміхнувся. Поцілував і погладив ніжно по волоссю. Мовчки загорнув дружину у ліжник і поніс до виходу.
– Ти що? – спробувала пручатися Ксеня.
– Поїдемо на наше місце.
– Я ж у халаті…
– Та хто там побачить?...
Перед останнім поворотом до річки Василь вже не дивився на дорогу, а лише у той бік, де за мить мав з’явитися кущ верболозу. Так і є! Він чекав саме цього – деревце, яке вони застали прив’ялим минулого разу, те саме, вколоте на фотографії, знову рясно зеленіло.
Василь зупинив машину й побіг. Він, гладив ніжно тремтливі листочки як пестив незадовго перед тим волосся дружини. Повернувся – Ксеня йшло до нього. Йшла сама – усміхаючись, босоніж по траві.
І тут підкосилися ноги вже у Василя. Всі тривоги й переживання останньої години наче зібралися в один нервовий згусток. Ксеня вражено зупинилася – чоловік упав на коліна і став ревно, як ніколи перед, тим молитися. Вона не прислухалася до слів. Серцем чула, що то дяка Творцеві за неї.

22

Цієї суботи Борис не вп