Стартова     Журналістські Послуги     Бізнес-плани     Команда     Зв'язатись

Історико-політичний детектив часів козаччини.

 Богдан Хмельницький

Булава з шипами

ПЕРЕДМОВА

 Дзвони у гетьманській столиці не співали, як звично, а гуділи – сумно й натужно. То був поминальний передзвін, що лунав у Чигирині, місті, яке нині знає не кожен українець. Але тоді до цих дзвонів прислухалися у багатьох пишних монарших резиденціях. У Варшаві, Москві, Стамбулі, ба навіть у далеких Відні та Стокгольмі. Тоді –  це в серпні 1657 року, коли, утомившись від трудів своїх праведних, відходив у небуття і прощався зі своїм народом та створеною ним державою Великий Гетьман Війська Запорізького та усеї України по обидва боки Дніпра Богдан Зіновій Хмельницький.

Небуття – не забуття. А особливо, якщо це стосується Хмельницького. Тут годі нарікати на брак пам’яті нащадків. Про нього складали пісні, писали вірші та романи… Упродовж цих неповних 350-ти років з дня смерті він та його діяння залишалися об’єктом історичних оцінок. Але таких різних. І переважно – діаметрально протилежних.

Його називали будівничим та  руйнівником, возвеличували за прихильність до Москви й звинувачували у зраді національних інтересів України… Усе залежало від того, хто говорив або з чийого голосу. Події Визвольної війни, очолюваної Хмельницьким, а також його багатогранна політична діяльність торкалися не лише України, а й багатьох інших держав близького й навіть далекого зарубіжжя. Насамперед – Польщі та Росії. Кожна сторона виходила із свого бачення та власних інтересів. І лише в Україні ніяк не могли зійтися в оцінці славетного земляка. На кілька століть позбавлений державності народ мусив прислухатися до чужоземних інтерпретацій своєї власної історії. А вони були такими не схожими. У польській версії йшлося про бунтівну провінцію й офіцера-зрадника, який узявся виривати квітучі землі з райських садів найдемократичнішого короля. Російська дореволюційна історіографія тасувала факти на підтримку своєї теорії “третього Риму”, де українському гетьману відводилася роль пастиря, що привів свій народ, наче отару, в лоно “єдиної й неподільної”. У радянські ж часи домінуючим став акцент на ролі мас в історії та перевагах соціальних інтересів над національними, що фактично затінило і реальний образ Хмельницького, і справжні мотиви історичної значимості його вчинків.

Утім, до історії, тим більше в чужому викладі, ще можна поставитися і критично, і навіть недовірливо. Але ж сам великий Шевченко серед сповнених болючого драматизму рядків “Розритої могили” трактує Богдана як нерозумного сина… Жаль, що та сама історія не визнає умовного виду. Бо так легко уявити, що без московської руки Польща поглинула усю Україну. І здібний юний кріпак був би завезений паном не у Петербург, а в іншу столицю – Варшаву. Відтак вигук “Ой Богдане! Нерозумний сину!” зазвучав би з іншого приводу. Мовляв, чому не дивився на Москву, а продав Україну Польщі?

На щастя, нині маємо метод, який допоможе зняти з Великого Гетьмана незаслужено навішані ярлики й показати його правдивий образ в обрамленні тогочасних реалій. Це – метод сучасного політологічного аналізу, у світлі якого події 350-річної давності постають перед нами у небаченому досі вигляді, а кон’юнктурні міфи, від найдавніших до найсучасніших, розсипаються в порох. Cаме через таку призму автор береться розглядати життя та діяльність Богдана Хмельницького, приурочуючи цю публікацію до 350-х роковин події, яку прийнято вважати датою возз’єднання України з Росією.

Тоді, 18 січня (за старим стилем – 8) 1654 року, у Переяславі теж лунали дзвони, знаменуючи завершення великої ради.  Лунав тут у 1657 році й поминальний передзвін за Великим Гетьманом. До дзвонів чигиринських уважно прислухалися сучасники. Та переяславські чуються й нині. По кому ж вони?..

Це незбагненно, але стара польська та недавня радянська історіографії хоча й змальовують нам двох різних Богданів Хмельницьких, а все ж обидві версії містять картинку, описану ледь чи не одними й тими ж словами. Придивившись до неї, ми побачимо, що жив собі поживав нікому не відомий, тихий та хазяйновитий чигиринський сотник, який завжди лояльно ставився до польської влади й навіть гадки не мав про якесь бунтарство. Аж до часу, доки такий собі пан Чаплинський не пограбував його хутора й не викрав у недавно овдовілого лицаря нової дами серця. Після цього ображений козак страшенно розсердився і став гетьманом, а щоб помститися, розпочав повстання, яке розрослося до таких грандіозних масштабів, що його наслідки відчуваються аж донині.

Якщо б це було правдою, то ми могли б вести мову про найжахливішу помсту в світовій історії. За сто кіп збіжжя, полюбовницю та кілька ставків поставити на грань загибелі таку потужну державу, як Польсько-Литовська Річ Посполита, а заразом й започаткувати нову історичну епоху, яка у підсумку кардинально попересувала європейські кордони. Але кожна окремо взята офіційна пропаганда має своє замовлення. Поляки хотіли зробити вигляд, ніби в тогочасній Україні не було жодних передумов для всенародного невдоволення, просто Хмельницький спровокував масові виступи заради задоволення власних інтересів. Радянські ж ідеологи прагнули довести, що головне – визріти революційним передумовам, а якийсь вождь завжди знайдеться.

Насправді ж важко назвати маловідомою особу, яку, наприклад, знали у далекій Франції такі високопоставлені сановники, як кардинал Мазаріні та принц Конде. Що ж стосується підготовки збройної акції, якій судилося розростися до гігантських масштабів й дістати назву Визвольної війни українського народу, то Хмельницький фактично розпочав її одразу ж, як завершилася попередня селянсько-козацька війна 1638 року. А може, й раніше. У ті часи бути українцем, як правило, означало називатися бунтарем.

…Якщо вам доведеться читати захоплені статті про ту сторінку вітчизняної історії, яку прийнято називати литовською добою, не поспішайте усьому вірити. Князям-литвинам, які практично без боротьби здобули приблизно половину давньої Київської Русі, прийнято ставити у заслугу той опір, який вони вчинили просуванню розпочатої Чингіз-ханом азіатської навали зі Сходу, а також уважне ставлення на зайнятих землях до місцевої культури, права та мови. Однак з політологічної точки зору займанщина Литви мала для України у плані історичної перспективи помітно гірші наслідки, ніж горезвісне монголо-татарське іго для Росії.

По-перше, сталися серйозні зміни в державному устрої. Литовці усунули українських князів й практично повсюдно замінили їх своїми намісниками. Лише Галицько-Волинська держава ще якийсь час перебувала під скіпетром своєї династії. Але в 1323 році правнуки князя Данила Галицького Андрій та Лев ІІ загинули за таємничих обставин, та ще й не залишивши нащадка. Трон зайняв їхній племінник Болеслав-Юрій Тройденович (син сестри покійних князів Марії та мазовецького князя).

Але через сімнадцять літ він став жертвою змови і помер від отрути. Відтак на величезній території, заселеній українцями та білорусами, не залишилося при владі жодного Рюриковича. Навіть по материнській лінії. А проте цей рід почав правити на Русі ще з половини ІХ століття й уславився десятками визначних державних мужів, серед яких – Святослав Войовник, Володимир Великий Хреститель, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Данило Галицький… Монголо-татарські ж зверхники на контрольованій ними території до нащадків династії Рюрика поставилися інакше – обклали даниною й не торкалися їхніх владних повноважень. Якщо врахувати, що в ті часи державний суверенітет пов’язувався не з нацією, а з особою законного монарха, то Україна втратила цю визначальну ознаку незалежності та власної державності. Звідси й масові симпатії до Москви, де правив князь, який, на відміну від польського короля, був своїм.

Другий фактор мав ще більш фатальні наслідки. Польсько-литовська державна унія й створення на її основі союзної Речі Посполитої відкрили необмежений доступ на землі України польським панам. Вони ж скористалися цією нагодою більш, ніж сповна. Не здобувши цього краю військовою силою, поводилися гірше за окупантів, щораз більше уярмлюючи волелюбний український народ. У 1596 році до гніту національного та соціального додався релігійний: з метою окатоличення українців проголосили Берестейську (Брестську) церковну унію. Витіснення православ’я було виведене у ранг державної політики, від чого у підсумку симпатії до північно-східного сусіда зросли ще більше. В Україні силою залучали до нової, не знаної раніше греко-католицької церкви, а у Московщині дотримувалися давньої, запровадженої ще самим Володимиром Великим, своєї віри.

Отже, так би мовити, москвобіжні сили діяли в Україні задовго до Переяславської ради. Більше того, свого часу готовність служити цареві недвозначно демонстрували такі беззаперечні історичні авторитети, як гетьмани Дмитро Байда Вишневецький та Петро Конашевич Сагайдачний. Так що Богдан Хмельницький згодом діяв у справі союзу з Москвою не на порожньому місці, а з урахуванням досвіду попередників, масових настроїв свого народу та історичних передумов. Але це було згодом.  А  поки що…

Шляхтич Михайло Хмельницький родового гербу Абданк, як українець, не любив єзуїтів. Проте віддав сина Богдана в науку до єзуїтського колегіуму у Львові: там гарантували добрі знання. Майбутній гетьман вчився ретельно й став високоосвіченою людиною. Але єзуїтів просто зненавидів. Використання навчального закладу в якості знаряддя для спольщення та окатоличення викликало рішучий спротив. Очевидно, Богдан не умів його приховувати, тому історія донесла до нас таку легенду. Група студентів гуляла містом, коли порив вітру підхопив Хмельницького й тричі обніс довкола костелу, немов пророкуючи від цього юнака “велике гоніння на римську церкву”. Суворому передбаченню судилося збутися років через тридцять з лишком. А тоді молодий Хмельницький вимушений був, як і загал,  служити Речі Посполитій. Вивчившись, він повертається до батька, чигиринського підстарости. А коли у 1620 році той на чолі загону добровольців у складі війська коронного гетьмана Польщі Станіслава Жолкевського бився з турками під Цецорою, Богдан був поруч. У цій фатальній для поляків битві Михайло Хмельницький загинув лицарською смертю, а його син Богдан потрапив у полон.

Родовитого шляхтича не могла спіткати доля звичайного бранця. Як можна відправляти веслувальником на галери того, чиє звільнення неодмінно принесе чималі гроші? Отож, Богдана утримували в домі офіцера султанського флоту і чекали з цього приводу пропозицій з України. За час перебування в Константинополі Хмельницький завів чимало знайомств, які придалися йому в майбутньому. А ще – вивчив турецьку мову, систему берегових укріплень та особливості тактики турецького військового флоту. Врешті Богданова мати постаралася його викупити. Допомогли молодому козакові й запорожці, коли в ім’я пам’яті про Михайла Хмельницького запропонували в обмін на його сина кількох турецьких полонених. 

І майбутній гетьман розпорядився повернутою волею сповна. Як син загиблого у бою чигиринського підстарости, він мав право стати державним службовцем. Але як син воїна, узяв до рук зброю. Проте не вступив, як можна було сподіватися,  до королівського козацького реєстрового війська, а подався на Січ – у Запорізьку степову вольницю. Богданові не терпілося скористатися знаннями, здобутими у Константинополі. Йому ще далеко було до тридцяти, як лицарське товариство захопилося його ідеєю зухвалого морського походу до турецьких берегів й навіть обрало молодого завзятого козака за отамана цієї масштабної військової акції.

Ескадра у складі 10 тисяч звитяжців вийшла з Дніпра в море й у серпні 1621 року вступила в бій з султанською флотилією. Турки, втратившии 12 кораблів, намагалися втекти, але Хмельницький погнався слідом аж до Константинополя. Козаки повернулися в Україну з блискучою перемогою й багатими трофеями. Але ця подія має набагато ширше значення у світлі тогочасних політичних обставин.

Остаточно втративши свою державність з утворенням польсько-литовської Речі Посполитої, українці в жорстоких умовах іноземного гніту тривалий час не мали жодних шансів її відновити. Ці нереалізовані стремління уярмленого народу знайшли свій вияв у Запорізькій Січі. Створена волелюбними й мужніми воїнами козацька республіка досить швидко стала вагомою геополітичною реальністю не лише в Європі, але навіть у Північно-Західній Азії, була суб`єктом жвавих міжнародних відносин. Січ контролювала великі території на Півдні нинішньої України, з нею шукали порозуміння зарубіжні правителі, й не могли впоратися правителі Польщі. Врешті навіть створені задля посилення польських збройних сил козацькі реєстрові полки фактично були родом із Запоріжжя, відтак волелюбність у них не раз ставала вищою за армійську дисципліну.

Після перших козацьких повстань у польського уряду прагнення знищити Січ дивовижним чином поєднувалося з необхідністю рахуватися з нею. Це була та ситуація, коли політику називають мистецтвом можливого. І переможний морський похід молодого Хмельницького відбувся саме у час, коли король Сигізмунд ІІІ змушений був шукати ласки у свого підданого – гетьмана Петра Сагайдачного.

Розбиті на голову під Цецорою поляки через рік опинилися перед загрозою турецької окупації. І не маючи сил самостійно протистояти величезній 300-тисячній армії султана Османа ІІ, попросили допомоги в українського козацтва. Сформулювавши свої умови участі у війні й отримавши офіційні запевнення щодо їх виконання, Сагайдачний блискавично провів мобілізацію й на чолі 40-тисячного відбірного війська прибув у розташований під Хотином табір великого симпатика запорожців королевича Владислава. Чи так уже вірив Сагайдачний у те, що його умови буде виконано? Річ у тім, що вирішальним мотивом для нього завжди була не віра в доброго короля, а прагнення домогтися кращої долі для України і її народу.

Й загалом твердження про високу ступінь лояльності прославленого гетьмана до польського уряду, що останнім часом помітно почастішали, можна дещо врівноважити нагадуванням про таке собі козацьке посольство, яке прибуло до Москви у березні 1620 року. Очолював його кошовий отаман низових казаків Петро Одинець, який привіз офіційного листа Петра Сагайдачного цареві Михаїлові Федоровичу, у якому однозначно висловлювалася готовність “всіма головами своїми служити його царській величності”.

Через того ж Одинця цар послав гетьманові свого листа, додавши  300 карбованців “легкого жалування”. Ця дипломатична акція ще раз підтверджує популярність серед козацтва надій на Москву та недовіри до Варшави. От і під Хотином козаки виконали свої зобов’язання, вирішивши долю кампанії на користь Речі Посполитої й фактично врятувавши її існування на карті Європи. А польський уряд своїх обіцянок щодо України та її народу виконувати не захотів. Це стало першою красномовною ознакою того, що король не є самостійним у своїх рішеннях. Своєрідний республіканський устрій польсько-литовської союзної держави на той час вже виродився в огидну форму магнатської олігархії. Найбільш знатні родини зосередили в своїх руках величезні землі й саме на території України. Щедрість природи, родючість ґрунтів й жорстока експлуатація місцевого люду приносили величезні достатки. Настільки величезні, що магнати своїм багатством значно перевершували самого короля. Прийняття умов Сагайдачного означало певну автономізацію України, відтак – послаблення режиму, що неодмінно призвело б до помітного зниження прибутків. На це батьки наймогутніших сімейних кланів, яких Хмельницький згодом назве “королев`ятами”, піти не могли.

Після Хотинської каппанії на батьківщину повернулося загартоване у переможній війні та покрите славою сорокатисячне військо. Усі звитяжці аж ніяк не могли вміститися у куций реєстр королівського козацького війська і категорично не хотіли повертатися до кріпацького стану. Вони масово подалися на Січ, де поповнили собою Запорізьку вольницю. Чимало учасників битви під Хотином перейшло також у доволі розмитий суспільний стан городових козаків – таких собі завзятих шибайголов, які, проживаючи на формально контрольованій польськими урядниками території, навіть не думали їм коритися, бо їхні руки настільки вправно володіли шаблями, що не гоже було гнути спини.

 Однозначність революційної ситуації не підлягала сумніву, й підвалини все ще могутньої держави струсонули одне за одним потужні козацькі повстання. Саме у ті переломні двадцяті роки XVII століття недавній чорноморський герой Богдан Хмельницький, здобувши слави та військової майстерності на Запоріжжі, записується до Чигиринського реєстрового полку, на території якого знаходився успадкований ним батьківський маєток на хуторі Суботові. Маючи досвід управління значними збройними підрозділами, молодий козак аж ніяк не міг стати у загальну шеренгу рядовим. Він отримує найнижчий у козацькій ієрархії офіцерський ступінь городового отамана й розпочинає успішну військову кар`єру на службі у його милості польського короля. А водночас і бере участь ледь чи не в усіх тогочасних бунтах, спрямованих проти королівської адміністрації. Повстання ці зароджувалися на Запоріжжі, але тою чи іншою мірою у них завжди втягувався контингент реєстрових полків. Врешті й різниця між реєстровцями та січовиками була настільки розмитою, що правильніше буде характеризувати їх усіх як одну спільноту – українське козацтво. До цієї соціальної групи входили також уже згадані городові козаки, серед яких немало траплялося так званих “випищиків”, які свого часу числилися у королівському реєстрі, але з якихось причин вибули з нього.

Згодом у польських хроніках зустрічатимуться сповнені жовчності згадки про Богдана Хмельницького, який, мовляв, уникнув заслуженої кари за своє бунтарство. Але це писалося в ті часи, коли Хмельницького уже знали як гетьмана. А тоді жорстоким і нелюдським показовим карам окупаційний режим піддавав лише безпосередніх керівників повстань та тих нещасних, яким випадково випала жорстока доля бути страченими на пострах іншим.

У цьому вкотре виявлялася вимушена двозначність польського уряду в ставленні до козацтва. Вона дуже образно була сформульованою в 1632 році, коли помер натхненник Берестейської церковної унії Сигізмунд ІІІ. На вальний сейм, скликаний для обрання нового короля, з власної ініціативи прибули й козацькі делегати. Мотивуючи тим, що козацьке військо є частиною держави, вони вимагали права голосу на виборах та забезпечення в Україні свободи совісті щодо православної віри. З цього приводу сенат Речі Посполитої відповів, що козаки справді є частиною тіла держави, але такою, як волосся чи нігті: коли вони надто виростають, їх доводиться стригти.

Особливих клопотів завдавало уряду розташоване на запорізьких просторах Низове, як би нині сказали, неформальне військо. Постійно твердячи про лояльність до польської корони, Січ фактично становила собою державу в державі, яка здебільшого діяла відповідно до власних інтересів. І навіть якщо не здійснювала бунтів у кордонах України, то нападала на кримські чи турецькі володіння. Відомо ж, з чого жив тоді солдат. У той час для визначення його професії навіть існував цікавий термін – чинити військовий промисел. Промишляючи, запорожці створювали серйозні труднощі Речі Посполитій, розсварюючи її з могутніми сусідами. Вислуховуючи протести щодо загрози, яка постійно виходить з цієї території, польська правляча верхівка однак не могла наважитися на цілковите знищення Січі. Бо у цьому випадку щезав заслін, який захищав південні кордони від нападів тих самих татар і турків, і при цьому нічого не коштував самій Короні.

Вальний сейм обрав новим королем Владислава IV, той розпочав свою чергову війну з Москвою, на яку ходив ще будучи королевичем. Отож нігті й волосся стригти не поспішали – для такої масштабної кампанії потрібні були запорожці. Без них Річ Посполита практично не могла виставити боєздатного війська. Похід полякам вдався. Вони здобули перемогу у вирішальній битві під Смоленськом, відхопили від Московського царства дуже привабливі території, домоглися підписання вигідного для себе Поляновського договору.  А особисто сам Владислав отримав ще й кругленьку суму в 20 тисяч карбованців золотом за обіцянку не висувати більше претензій на царський престол. Михаїл Федорович заради того, щоб спокійніше почуватися на троні, погодився відкупитися від небезпечного суперника, однак просив не розголошувати цього своєрідного міжнародного хабара. Утім, дискретність тут потрібна була й самому Владиславу, щоб усесильні магнати не надто рахували гроші у його кишені.

А коли своїм наступним зовнішньополітичним актом  уряд Речі Посполитої уклав мирну угоду з Туреччиною, стало зрозумілим, що козаки перестали бути потрібними й прийшов час стригти нігті та волосся. Виконуючи вимоги турецької сторони, поляки почали реалізацію заходів з метою знесилити Низове військо до такого ступеня, щоб воно виявилося неспроможним здійснювати походи на мусульманські землі. Основним з них стало будівництво біля першого (Кодацького) Дніпрового порога сучасної фортеці.

Її гарнізон, очолюваний спеціально найнятим у Франції винятково рішучим полковником Моріоном, повинен був перекрити дорогу в низів`я Дніпра, якою йшло не лише поповнення війська, а й рухалися транспорти для його матеріального забезпечення. Інше завдання полягало в тому, щоб утруднити життя самим запорожцям й не дозволяти їм виходити з Січі на масштабні акції.

Перша фортеця в Кодаку проіснувала недовго. Повертаючись 1635 року з морського походу, гетьман Іван Сулима напав на неї, винищив польський гарнізон та зруйнував укріплення. Напад виявився настільки раптовим, що грізний комендант Моріон навіть не отримав можливості загинути у бою – його попросту зарізали. І хоча кілька зрадників з числа офіцерів-реєстровців видали згодом Сулиму полякам, ця подія стала початком серії повстань, що вибухали одне за одним упродовж трьох років.

Досить неупереджено глянути на документи, щоб розвіявся, наче туман. міф про лояльного на той час до польського окупаційного режиму Хмельницького. На підтвердження цієї вигадки часто наводили пізніший лист до польського короля самого Богдана, де він стверджував, що ніколи не брав участі у жодних бунтах. Однак це було ніщо інше, як звичайнісінька політична хитрість, що мала на меті приспати пильність польського уряду. Коли 24 грудня 1637 року після поразки під Боровицею Запорізьке військо змушене було капітулювати, акт про це підписав його писар Богдан Хмельницький. Якщо це називається неучастю в повстанні, то залишається лише розвести руками.

Досягнувши у своєй кар`єрі цієї дуже вагомої у війську й генеральської за нинішніми мірками посади, Хмельницький тримав руку на пульсі тогочасного політичного життя й намагався з її висоти хоч якось урятувати козацтво від остаточного розгрому. Він фактично очолив переговорний процес делегатів від війська з королем та сенатом, формулюючи умови дальших стосунків Запорізького війська з урядом та готуючи інструкції козацьким послам до Варшави. Однак після жорстокого придушення у 1638 році останніх вогнищ повстання на Лівобережжі, магнатська олігархія втратила відчуття політичної реальності. Сейм затверджує сумнозвісну ординацію, реалізація пунктів якої повинна була упокорити козацтво.

Переможені підрозділи повстанців відступили за кордон на територію Московського царства, у черговий раз продемонструвавши, у який саме бік скеровувалися масові симпатії та надії. Ті ж, хто залишився, виявилися увігнаними в жорсткі рамки. Самоврядування реєстрового війська, чисельність якого мала становити не більше 6 тисяч осіб, зводилося ледь чи не до нуля. Замість виборного гетьмана командувачем став призначуваний королем польський комісар. Українцям заборонялося займати посади командирів полків – відтепер право бути полковниками мали лише шляхтичі-поляки. У Кодаку почали відновлювати фортецю, і навіть у самій Запорізькій Січі належало почергово дислокуватися двом регулярним полкам й контролювати дії Низового війська.

Серед іншого скасували й посаду генерального писаря. Однак Хмельницький, отримавши відставку, не став претендувати на доступні українцям високі посади генерального чи хоча б полкового осавула, а попросився сотником у рідний Чигиринський полк. Згодом історики часто називали цей вчинок скромним, а це прикривало справжні мотиви. Богдан потребував становища достатньо високого, але не надто помітного. Осавули постійно контактували з командирами-поляками, один з багатьох сотників натомість мав достатньо свободи пересування й часу в умовах миру, щоб підпільно готувати революцію.

Революція стає такою лише, коли перемагає. Якщо ж вона програє, то зветься просто бунтом. Усі попередні виступи козацтва завершувалися поразками, і належало проаналізувати, чому саме.

Вони виникали стихійно, значить, тепер требаготуватися планово, і нехай довго, зате ретельно.

Вони починалися з Січі, і лише потім у їх орбіту втягувалися реєстрові козаки. Значить тепер виступ треба готувати саме в реєстрових полках, найбільш боєздатних. Тільки так можна одним ударом знищити дислоковані в Україні польські війська. Що ж стосується Запорізької вольниці, то вона завжди радо приєднається до праведної справи.

Вони ставали й селянським рухом за волю й віру, але тому рухові бракувало масовості. Це вказувало на необхідність ретельної пропагандистської роботи серед широких верств населення, щоб з найменшої іскри запалало всеукраїнське полум`я.

Вони врешті не могли мати достатньо сил без сторонньої допомоги. Здобути незалежність, не вдаючись до підтримки котроїсь із сусідніх держав, завжди є практично неможливою справою.

Звідси випливали конкретні завдання: створити повстанський центр з вузького кола довірених офіцерів, поширити його діяльність на усі полки, збирати й нагромаджувати зброю, скеровувати громадську думку на революційний лад, шукати порозуміння з котримсь із вороже налаштованих до Польщі закордонних правителів. І усе це належало робити з максимальним дотриманням конспірації.

За відновленням фортеці у Кодаку наглядав особисто сам коронний гетьман (головнокомандувач збройних сил Польщі) Станіслав Конєцпольський. По завершенні робіт він поцікавився думкою сотника Хмельницького про міцність укріплень. Випускник єзуїтського колегіуму відповів латинською мовою: “Manu facta manu distruo”. Збудоване руками – руками й руйнується. Це був чи не єдиний випадок необережності Богдана. І він настільки вразив Конєцпольського, що той, навіть помираючи, шкодував, що Богдан залишається серед живих, бо “ніколи не було між козаками людини таких здібностей і розуму”.

Проте інші можновладці не виявляли до пори такої проникливості. Хмельницький багато подорожував, користуючись добрими, ледь чи не приятельськими стосунками з Владиславом IV, часто бував при королівському дворі. Там він усіляко намагався роздобути матеріальних засобів для майбутнього повстання й охоче приставав до будь-якої справи, здатної послужити організаційному зміцненню козацтва.

У 1644 році його розшукав французький посол граф де Брежі. У листах на батьківщину до всесильного кардинала Мазаріні він називав сотника полковником, щоб виглядало звучніше. А йшлося про те, щоб найняти підрозділ запорожців для участі у військових діях проти іспанців. Така акція цілком вписувалася у плани повстання, і навесні наступного року Хмельницький разом із козацькими офіцерами Солтенком та Сірком (майбутнім полковником Кальницьким часів Визвольної війни та легендарним Кошовим отаманом Запорізької Січі) виїздить з Гданська морем до Франції. На переговорах у Фонтенебло укладено угоду, у якій обумовлено наймання 1800 піхотинців та 800 кавалеристів з України й визначено чималу вартість такої воєнної послуги. Ця акція згодом успішно відбулася й увійшла в історію як облога Дюнкерка.

У той час, коли французький король брав на службу козаків, король польський задумав грандіозний план нової війни, у якій аж ніяк не зміг би обійтися без запорожців. Почалося усе з прибуття до Варшави наділеного широкими повноваженнями венеціанського посла Тьєполо. У переговорах із Владиславом IV він запропонував спільний виступ Польщі, Венеції та ряду інших держав проти Туреччини. Цю кампанію, яку король до пори просив зберігати в суворій таємниці від магнатської олігархії, планувалося розпочати з великого морського походу Запорізького війська на турецькі землі.

У квітні 1646 року до Варшави неофіційно прибула делегація, склад якої визначали у найближчому оточенні короля. Ось поіменний список запрошених: обидва військові осавули (тобто безпосередні заступники козацького комісара) Іван Барабаш та Ілляш Караїмович, полкові осавули Іван Нестеренко, Роман Пешта, Яцько Клиша, сотник Богдан Хмельницький. Присутність скромного сотника в компанії високого офіцерства пояснюється тим, що саме його король вирішив призначити гетьманом майбутньої військової операції. Це знову на тему нібито невідомого й мирного Богдана…

Переговори велися вночі за участю вузького кола сенаторів. Досягли домовленості про початок будування морської флотилії, на що тут же видано готівкою 6 тисяч талерів. Король, крім того, обіцяв найближчим часом удвічі збільшити чисельність реєстрового війська. Усе це належало зберігати у суворій таємниці. Але на випадок, якщо про приготування довідається місцева адміністрація, Владислав передав Барабашеві, як найстаршому, особливого листа, скріпленого особистою печаткою. У відповідний момент він повинен був засвідчити легальність мілітарних приготувань козаків.

У повстанському центрі звістка про майбутню війну викликала цілком зрозуміле пожвавлення. Король фактично допомагав організовувати революцію. Найголовніше, що з`являлася можливість, прикриваючись його рішенням, провести мобілізацію, комплектацію та належне забезпечення озброєнням і припасами 12-тисячного війська. Загартувавши його у переможному поході, можна без особливих зусиль розбити дислоковані в Україні польські військові підрозділи. Крім того, приготування до походу давало можливість приховати заходи, які стосувалися безпосередньо повстання.

Проте надовго таємницю вберегти не вдалося. Плани короля стали відомі магнатам, які перебували в опозиції до нього. Й у жовтні 1646 року сейм ухвалив заборонити підготовку до війни з Туреччиною. Якийсь час Владислав IV ще пробував діяти самостійно. Навіть скористався для цього грішми своєї дружини й відрядив в Україну для підтримки морального духу козаків канцлера Єжи Оссолінського. Однак це більше нашкодило справі, ніж допомогло.

І мова тут навіть не про те, що інформація, яка стосувалася планів турецької війни, ще більше поширилася. Найгірше, що стала відома роль, відведена у цих планах самому Хмельницькому. Чимало зусиль доклав учасник таємних переговорів чигиринський полковий осавул Роман Пешта. Як людина низьких моральних якостей та хворобливого самолюбства, він не міг стерпіти того, що його підлеглий сотник мав стати гетьманом грандіозного походу, і почав писати на нього доноси. У 1647 році дійшло навіть до спроби вбивства Хмельницького. Це сталося тоді, коли на Чигирин напали татари. Польський жовнір під час бою рубонув Богдана шаблею по шиї, але на щастя того врятував шолом з міцною стальною сіткою.

У безпосередньому зв`язку з цим перебуває й широковідома “суботівська справа”. Однак тут дослідники мимоволі чи зумисне переплутали причинно-наслідковий зв`язок. Хмельницький не тому розпочав повстання, що йому пограбували батьківський хутір, а напад на його маєток стався саме через те, що магнатам було потрібно будь-якою ціною усунути ймовірного ватажка майбутнього повстання. Своїм знаряддям можновладці обрали шляхтича Даніеля Чаплинського, який по-бандитськи зайняв Суботів.

Наче в насмішку суд призначив Хмельницькому як відшкодування збитків мізерну суму – 150 злотих. Ображений сотник подався до короля. Але Владислав на той час уже був остаточно упокорений опозицією, а крім того, ще й боляче переживав смерть сина. Сповнений злості на магнатів, він був не проти того, щоб повсталі козаки дещо пригасили гонори ясновельможного панства, яке вважало себе вищим від монарха. А тому відповів задумливо та двозначно:

– Пан Богдан має шаблю, а просить допомоги у короля…

Хмельницький розцінив це як приховану підтримку своїх намірів і вирішив розпочати повстання за найменшої нагоди. Вона випала доволі швидко – восени 1647 року. Молодий Олександр Конєцпольський надумав здійснити грабіжницький напад на татарські улуси. Набравши дві з половиною тисячі з різного озброєного наброду та вояків приватних загонів знайомих панів, він готувався переправитись через Дніпро й увірватися на заселену татарами територію.

Подібні акції на той час не були дивиною. Після цілком зрозумілого протесту кримської сторони польська влада відповіла б, що не несе відповідальності за цей напад, бо він був здійснений невідомими зловмисниками. Але в таких випадках потерпіла сторона наносила у відповідь свій удар. Так от, щоб знешкодити його, у лісі під Лебедином зосередили реєстрові полки та окремі польські військові підрозділи під загальним командуванням козацького комісара Шемберка.

Повстанський штаб взявся реалізовувати такий план. Ще до підходу загону Конєцпольського реєстровці розбивають розташовані по сусідству польські частини, захоплюють артилерію та всі припаси. Потім завдають удару самому Конєцпольському. Таким чином вдалося б одним ударом знищити польські війська, дислоковані у Наддніпрянщині, а далі підняти масове селянське повстання, залучити до справи Запорізьку Січ й увійти в мілітарний союз з кримськими татарами. 

Зрозуміло, що через жорстку конспірацію далеко не всі реєстровці знали про цей план. А для успішного початку революції їх потрібно було швидко загітувати й залучити на свій бік. Найпереконливішим аргументом на користь повстання могла стати підтримка справедливої справи козаків самим королем. Тому Хмельницький з найближчими товаришами повинен був отримати в свої руки одержаний Барабашем від Владислава лист із привілеєм на морський похід проти турків. Тоді виступ реєстрових полків був би спрямований не проти короля, а за нього й проти магнатів, які свідомо протидіяли королеві.

Однак старенькому військовому осавулові забракло рішучості. Довідавшись про наміри товаришів, він як українець не міг їх зрадити. Водночас уникав співучасті у повстанні, а тому настирливо радив потерпіти й відкласти його на пізніший термін. Довелося діяти хитрістю. Барабаша банально споїли, витягли з кишені хустинку, пішли з нею до його дружини й заявили, що осавул послав за королівським листом, який сховано у скрині. Барабашиха, впізнавши чоловікову хустинку, без заперечень витягла й віддала лист.

Здавалося, ніщо вже не зможе перешкодити початку революції. Але тут на розташовані під Лебедином війська напали буджацькі татари й командування оголосило повну бойову готовність. Варіант несподіваного удару став неможливим і його довелося терміново відмінити. Однак у ході підготовки інформацію про повстання вже донесли до багатьох козаків. Хтось із них врешті повідомив польське командування. Комісар Шемберк наказав чигиринському полковникові Станіславу Кричевському негайно заарештувати підлеглого йому сотника Хмельницького й утримувати під вартою до з`ясування усіх обставин. Полковник виконав розпорядження командувача реєстрового козацького війська, але в його наміри не входило перешкоджати повстанню. Як відомо, після сеймової ординації українці не могли командувати полками. Кричевський не був українцем. Але не був він і поляком. Цей білоруський шляхтич співчутливо ставився до боротьби козацтва за свої права, частково був поінформований про плани повстанського штабу й навіть доводився Хмельницькому кумом. Забігаючи наперед, зауважимо, що Кричевський залишився на посаді полковника й після початку Визвольної війни. Але тоді в інтересах справи він повинен був до пори приховувати свою співпрацю з Хмельницьким. Врешті заради порятунку ситуації прийняли такий план.

Сотники Чигиринського полку Вешняк, Бурляй та Токайчук офіційно оголосили, що поручаються за свого бойового товариша й просять полковника звільнити того з-під варти, щоб вони разом могли поїхати до Шемберка й надати тому докази невинності Хмельницького. Ця версія кульгала на дві ноги, але її довелося прийняти, бо іншої не було. Кричевський виглядав тут далеко не найкращим чином, але залишалися шанси зберегти його на високій посаді й використати у майбутньому.

Хмельницький з товаришами швидко зібралися у дорогу й справді виїхали у напрямі на Трахтемирів, де мав знаходитися комісар. Однак, коли настала ніч, вони повернули на Запоріжжя. Дорогою загін розрісся до півтисячі козаків. Це були ті, що знали про підготовку повстання й неодмінно потрапляли під підозру у співучасті. Тепер усі надії на успіх пов`язувалися з Січчю, з низовим лицарським товариством. За іронією долі й цьому повстанню належало розпочатися звідтіль, звідки спалахували усі попередні.

Хмельницький з невеликим загоном сподвижників та найвірнішим своїм другом старшим сином Тимошем утікав за Дніпрові пороги аж ніяк не тому, що сподівався чутися там у повній безпеці. У той час, наприкінці 1647 року, Запорізька Січ, що містилася тоді на Микитиному мисі, не могла служити надійним притулком цим майже викритим змовникам проти польської влади. Безперечно, кошовий отаман запорожців та найповажніші воїни з числа січовиків були належною мірою посвячені у плани підготовки повстання. Бо подібна важлива справа аж ніяк не могла здійснитися без благословення й дієвої участі Низового лицарства. Однак це вже була далеко не та загальновідома, оспівана у піснях вольниця, а козацьке поселення у світлі сеймової ординації.

Шлях з тодішньої України у пониззя Дніпра пильно стеріг вишколений гарнізон найманців грізної фортеці Кодак. А безпосередньо у самій Січі постійно перебувала залога з чергового реєстрового козацького полку та кількох сотень власне польських солдатів, званих жовнірами. Число ж самих запорожців-січовиків залишалося незначним, бо включало лише тих, хто не чув за собою жодної провини, а тому міг не боятися довгих рук королівської адміністрації чи магнатів. Решта ж населення степів Запоріжжя, яке перевищувало 30 тисяч осіб, ховалося по острівцях та очеретах, намагаючись не надто наближатися до Січі, щоб не потрапити у поле зору дислокованих там урядових військ. З тієї самої причини Хмельницький з товаришами, не доїхавши 18 верст до Микитиного мису, зупинився на острові Буцькому.

Практично одразу з`ясувалося, що це далеко не найкраще місце, щоб перевести подих і спокійно внести корективи у плани повстання. Острів виявився не безлюдним. І хоча селилися тут, як і загалом по всім Запоріжжі, тільки противники польського режиму, вузол інтриги довкола початку козацької революції став заплутуватися ще більше. Островитяни, переважно дезертири реєстрового козацького війська, звали себе “линчаївцями”. Хмельницький же для них був аж ніяк не лідером антипольського руху опору, а… таким собі “барабашівцем”.

У цьому полягала ще одна огидна особливість ординації 1638 року: державна політика стосовно українців значною мірою базувалася на горезвісному принципі “поділяй і володарюй”. Польська адміністрація небезуспішно намагалася вбити клини між козаками, селянами й міщанами, усередині козацтва – між реєстровцями, випищиками, запорожцями, власне у реєстровому війську – між старшиною, тобто офіцерством, та рядовими вояками. Козацькі старшини, виконуючи свої службові обов`язки, свідомо чи мимохіть допомагали окупантам визискувати земляків. Рядові реєстровці та найбільш соціально активні представники невійськового люду тою чи іншою мірою намагалися боронити свої попрані права. Доходило й до відвертих сутичок.

Під час однієї з них невдоволені згрупувалися довкола нетерпляче бунтарського Федора Линчая. Офіцери реєстрових полків, у колі яких найавторитетнішим вважався військовий осавул Іван Барабаш, без особливих зусиль відстояли своє привілейоване становище й змусили супротивників рятуватися втечею. Співчуваючи в душі “линчаївцям”, Хмельницький залишився байдужим спостерігачем конфлікту. Цей виступ виявився передчасним і, як такий, не вписувався у плани широкомасштабного повстання, переглядати які Богдан, зрозуміло, з такого дрібного приводу не збирався. Відтак за принципом “хто не з нами – той проти нас” був віднесений до “барабашівців”. Як представник офіцерства, що не підтримав справедливі вимоги пригноблених.

Неписані закони Запоріжжя зобов`язували надавати притулок усім втікачам. Отож, на Буцький Хмельницького з компанією впустили, але годі було сподіватися на той час якоїсь допомоги чи сприяння від козаків, які тут господарювали. Правда, на острові помалу стали збиратися невдоволені елементи з довколишніх місцин – степові мисливці та промисловці. Але розпочинати повстання, опираючись лише на них, означало наперед приректи себе на невдачу. Належало не просто вступити у двобій з професійним окупаційним військом поляків, а й наголову розбити його. Причому – не гаючи часу, щоб уряд не встиг прислати допомогу з власне польських етнічних земель.

Як пригадуємо, за попереднім наміром зосереджені в одному місці реєстрові полки мали напасти на розташовані поряд польські підрозділи й одним ударом схилити співвідношення сил на свою користь. Далі планувалося запросити на допомогу татарську кінноту, щоб спільно розгромити усі наявні в Україні регулярні збройні сили супротивника. Завершальним акордом першого етапу козацької революції повинно було стати всенародне повстання, мета якого – знищити окремі гарнізони добре укріплених міст та приватні загони у маєтках магнатів. Для такого виступу у селян та міщан вистачало і сил, і вміння, і зброї, а що найголовніше – щирого прагнення поквитатися за усі кривди. Стримуючим фактором служив лише страх перед неминучою жорстокою розплатою, що вже не раз траплялося в попередніх повстаннях. Коли ж би виявилося, що урядових військ в Україні не залишилося зовсім, з`являлася тверда впевненість – жодних каральних загонів для придушення народних виступів не пришлють, нема звідки!

Реєстрове козацтво на той час вже було пронизане густою мережею таємних агентів повстанського штабу – таких самих офіцерів та рядових воїнів, які справно несли службу, ведучи водночас агітаційну роботу з метою викликати масове невдоволення правлячим режимом і готовність виступити проти нього за першим покликом. Хмельницький мав переконливу інформацію, що ледь чи не весь особовий склад 6-тисячного реєстру належним чином розпропаговано й лише мізерна частка лояльно налаштованих щодо Речі Посполитої козаків, переважно старшин, зберігатиме вірність уряду. Але після того як минулорічний намір молодого Конєцпольського пограбувати татарські улуси провалився у зародку, полки повернулися на зимові квартири у місця постійної дислокації. Зібрати ж їх разом міг тільки офіційний наказ.

Було б смішним сподіватися, що його віддасть на прохання сотника-дезертира королівський комісар реєстрового козацтва Шемберк. Зрештою, його можна й усунути. А доки вирішиться питання із наступником, командування здійснюватимуть два військові осавули з числа козаків – Ілляш Караїмович та Іван Барабаш. Щодо першого жодних ілюзій у повстанському штабі не було. Караїмовича ніхто б не наважився назвати поганим козаком, але він не був українцем, більше того, його попереднє козацьке життя засвідчило як повну байдужість до проблем українства, так і готовність беззастережно служити польській адміністрації. Похилого віку Барабаш належав до давнього козацького роду, однак своє співчуття можливому повстанню висловлював навіть не на словах, а лише в потаємних думках. Довідавшись про щось конкретне, він вважав би ганебним доносити на своїх товаришів, але водночас ортодоксально тримався б даної королеві присяги й у жодному випадку не погодився б сприяти бунтарям. Це врешті красномовно засвідчив епізод, у якому перестарілий осавул відмовився віддати лист з королівською санкцією на морський похід проти турків і цей важливий документ довелося добувати хитрістю.

Кінець усьому?..

Треба бути рівним за талантом і кмітливістю Богдану Хмельницькому, щоб знайти вихід з цієї, здавалося, безнадійної ситуації. Реєстрові полки збере й забезпечить бойовими запасами та провіантом не хто-небудь, а сам головнокомандувач збройними силами Речі Посполитої коронний гетьман Міколай Потоцький, який на той час перебував у Придніпровській Україні. Більше того, приведе ці шість тисяч потенційних повстанців до того місця, де їх чекатиме Хмельницький. Хто змусить до цього Потоцького? Та сам Хмельницький!

Чим же вмотивовувалася така впевненість, як і переконання, що вдасться швидко й рішуче покінчити з польськими військами? Хмельницький добре знав, що у Речі Посполитої з військами було, як кажуть, не густо. А з власне польськими військами – ще гірше. Значну частину королівської армії становили реєстрові козацькі полки. А вони на той час вже були до краю  розпропаговані агентами повстанського штабу. Та ще й так надійно, що про бунтарські настрої полковники-шляхтичі навіть і не здогадувалися, а тому нічого не робили, щоб відвернути загрозу. Врешті й в інших, некозацьких, підрозділах служило чимало українців, готових повернути зброю проти окупантів за найменшої нагоди. Пихатих магнатів підвела паталогічна самовпевненість. Вони вважали, що після жорстокого придушення повстання 1637–1638 років й сумнозвісної ординації волелюбність українського народу впокорено.

Відтак Хмельницький вирішив спровокувати коронного гетьмана на рішучий виступ. Щоб упіймати сотника, що утік з тюрми на Запоріжжя, ніхто спеціально військ не споряджатиме. Але коли дезертир перетвориться на вождя пригноблених й продемонструє свою рішучість та непоступливість, полум`я можливої нової війни поспішатимуть гасити у зародку. Тому Богдан враз зібрав своїх сподвижників, число яких на той час зросло, покинув острів Буцький і попрямував на Січ. Поставлена там польська залога мала суворий наказ Потоцького упіймати Хмельницького та інших дезертирів, але не наважувалася атакувати їх на Буцькому. А тут, здавалося, вони самі йдуть до рук! Командир залоги полковник Гурський підняв усі наявні в його розпорядженні сили (500 реєстрових козаків та 300 польських жовнірів) й кинувся виконувати ординанс коронного гетьмана.

Повстанці імітували відступ, заманюючи переслідувачів у степ. Випадала нагода вперше перевірити, наскільки дієвою виявилася агітаційна робота, розгорнута революційним штабом у полках. Двоє козаків із супроводу Хмельницького звернулися до реєстровців із підрозділу Гурського й практично одразу досягли успіху. Реєстрові козаки збунтувалися, кинулися на поляків і майже усіх перебили. Полковнику та кільком офіцерам, що мали найкращих коней, вдалося втекти у бік кордону з Україною. Їх не переслідували – хтось же повинен повідомити у ставку Потоцького про події на Січі.

А як сприйняла сама Січ той факт, що Хмельницький увільнив її від ненависної лядської присутності? Не так вже й однозначно, як може видатися нині не особливо знайомим з тонкощами тодішньої політики.

За майже десять років, що минули з часу прийняття сеймом ординації, з польською залогою тут певною мірою звиклися. Її перше завдання полягало в тому, щоб не дати низовим козакам організовувати й здійснювати морські походи, які створювали для Речі Посполитої постійні клопоти на зовнішньополітичній арені. Постраждавши у черговий раз від запорожців, татари й турки не тільки висловлювали рішучі протести по дипломатичній лінії, а й вдавалися до адекватних військових дій, сягаючи далеко у глиб належних до Польщі територій. Отож підготовку до таких походів навчилися вести не безпосередньо на Січі, а в інших місцях, чи навіть скооперувавшись з донськими побратимами.

Крім того, польській залозі належало не допускати з України на Низ, офіційною мовою висловлюючись, “свавільних людей”. Вони й перестали селитися в Січі, а переховувалися в тих самих інших місцях – Запоріжжя ж велике! Чимало українців, яким небезпечно було з`являтися у рідній землі, йшло аж на Дон, де панувала справжня козацька вольниця.

Був ще й третій аспект. Уряд утримувався від того, щоб зовсім знищити Січ, бо запорожці становили собою надійний заслін від татарських набігів. Та ще й такий, що зовсім нічого не коштував державній скарбниці.

Таким чином, урядові війська на Микитиному мисі завдавали більше моральних прикрощів, ніж практичної шкоди. Тепер, з погромом підрозділу полковника Гурського, ставала реальною загроза карального походу значних сил поляків на Запоріжжя. Тут брали верх консервативні настрої та споконвічна обережність селян, які становили собою основу запорожців. Залогу знищено, а що далі? З керівним складом Січі (кошовим, курінними отаманами та найавторитетнішими воїнами, що їх звано “значними козаками”) повстанський центр досяг порозуміння задовго перед тим. Але для запорізьких мас, або, як тоді казали, сіроми, рішучі дії Хмельницького стали повною несподіванкою. І щоб його зрозуміли, належало навести чимало переконливих аргументів.

Серед усіх талантів, що ними обдарував Господь Бог даного його волею Україні видатного Героя, значилися й виняткові ораторські здібності. Поставши перед січовиками, Богдан виступив із запальною промовою, у якій яскраво й переконливо описав горе й кривду, що їх принесли на українські землі польські окупанти, запевнив, що повстає за попрану прабатьківську православну віру, за козацькі вольності й права народу. При цьому особливо наголосив, що має намір боротися не проти короля Владислава, який серед широких мас мав дуже високий авторитет, а проти ненажерливих магнатів, що гноблять український люд всупереч королівській волі.

Між слухачами знаходилися ті, хто громив колись турецьке узбережжя під орудою Хмельницького, й навіть ті, що знали його загиблого батька. Але найголовніше – промовець говорив те, що від нього хотіли почути. Остаточно усе вирішили речові докази – власноручно підписаний Владиславом IV лист із санкцією на широкомасштабний морський похід у Туреччину, що не відбувся з вини польської шляхти, а також привезена канцлером Осолінським королівська хоругва із золоченою галкою. Для кожного із слухачів такий похід означав би великі трофеї, багатство, що його можна перетворити в омріяні ставок, млинок і вишневий садок. Отож чи варто дивуватися, що наприкінці виступу Богдана відбувся короткий діалог, що дійшов аж до наших днів:

– До вас несу я душу й тіло, – сховайте мене, давнього товариша, захищайте самих себе, бо й вам це загрожує!

– Приймаємо тебе, пане Хмельницький, хлібом-сіллю і щирим серцем!

Скликаній після цього на Січ загальній козацькій раді оголосили, що йдеться про вибори делегатів, яким доручається поїхати у Варшаву до короля й передати йому листа з описом кривд та прохань. Серед іншого це призначалося й для вух польських шпигунів, позбутися яких ніколи не вдавалося: на Січ вільно було приходити й жити кожному, переважно тут навіть не називали своїх прізвищ, і це вважалося нормальним. Зовсім інша розмова відбулася у Хмельницького та його найближчих сподвижників з командирами Низового війська.

Січ загалом могла виділити й екіпірувати корпус запорожців потрібної чисельності. Але ніде ще жодна революція ні перед цим, ні після цього не завершувалася успішно без підтримки з-за кордону. І годі визнати об`єктивними тих, хто ставив у докір Хмельницькому надмірні промосковські настрої. Пошук союзника у боротьбі проти Польщі він розпочав з Криму. Симпатії та антипатії тут були ні до чого. Усе вирішували політичні обставини. Усупереч поширеній думці про татар як споконвічного ворога України, історія зафіксувала непоодинокі факти спільних дій запорожців та кримчаків. Непосидюща Січ навіть брала участь у міждинастичних сутичках усередині Кримського ханства. У другій половині 40-х років XVII століття стосунки між українськими козаками і татарами стали настільки довірливими, що повстанський центр не тільки попереджав офіційний Бахчисарай про підготовку вторгнення у його володіння військ під орудою молодого Конєцпольського, а й усерйоз розглядав можливість союзницьких стосунків з кримчаками у боротьбі проти уряду.

Ці сподівання мали вагоме політичне підґрунтя. Саме тоді міждержавні стосунки Криму і Речі Посполитої значно похолоднішали. Поляки кілька років не платили належної за договірними зобов`язаннями данини, і виглядало на те, що й не збираються платити. Зрозуміло, найпереконливішим нагадуванням могла тут стати саме військова сила. Спеціально споряджати армію, щоб, як тепер прийнято висловлюватися, вибивати борги, хан Іслам-Гірей III би не взявся. А спільний виступ із повсталими козаками міг стати суворим недипломатичним попередженням, яке, однак, при потребі завжди можна дезавуювати. Мовляв, це зробили з власної ініціативи несвідомі піддані, вони будуть відкликані, однак данину-таки платити треба. Тобто для Іслам-Гірея такий мілітарний союз міг стати цікавою пропозицією і не більше. А от для Хмельницького він був доконечною необхідністю. Якщо виходити з суто тактичних міркувань, то для успішних наступальних дій проти поляків повстанцям бракувало кінноти.

Хоча з пісень, дум і художніх полотен український козаченько постає у нашій уяві в образі вершника, коник вороненький становив для нього насамперед транспортний, а не бойовий засіб. Козаки були піхотою, хай найкращою в Європі, але все ж піхотою. Лише згодом у ході Визвольної війни в українській армії почали формувати власні кавалерійські частини. Поки ж доводилося послуговуватися чужими. Кримські татари, як традиційно кінне військо, чудово підходили на цю роль.

Був ще й інший фактор, який можна охарактеризувати як стратегічний. Розпочинаючи революцію, театром воєнних дій якої ставав північно-західний напрямок, Хмельницький мав підстави хвилюватися безпекою так званого “запілля” – Запоріжжя та південного кордону України. Татари все ж фактично були ворогами козаків й годилися лише в якості ситуативного союзника. Якби основні сили повстанців рушили у бік Польщі, та ще й маючи в своєму складі значний контингент запорожців, кримчаки неодмінно напали б на чисельно ослаблену Січ й почали б пустошити позбавлений надійного захисту Південь України. А при домовленості про спільні дії така загроза відпадала: із союзниками не воюють. Більше того, війна проти польського панства однозначно обіцяла набагато коштовнішу здобич, ніж набіги на мирні українські села. Врешті, підсилюючи армію Хмельницького, татари потрапляли під його командування, отож постійно перебували в полі зору.

Відтак з ханом взялися невідкладно налагоджувати стосунки щодо отримання військової допомоги. Із Запоріжжя в Крим одне за одним відправилися два повноважні посольства, які очолювали видатні діячі повстанського штабу Яцько Клиша і Кіндрат Бурляй. Одне з них повезло полоненого перед тим козаками сина знатного татарського мурзи. Бранця утримували на Січі, чекаючи викупу. А тепер вирішили віддати батькові без грошей, але не задарма. Ціна – посередництво при підготовці переговорів Богдана Хмельницького з Ісламом-Гіреєм.

Думка ж шукати сприяння у Москві могла виникнути лише з огляду на більш віддалену перспективу. Геополітична ситуація в Центрально-Східній Європі складалася таким чином, що Росія (далі для простоти більше користуватимемося цією звичною нині назвою, хоча тоді ця держава іменувалася Московським царством або Московією) після невдалої війни 1632–1634 років з Польщею мала щодо неї чималі зобов`язання згідно з ганебним для себе Поляновським договором. Тобто, аж ніяк не могла підтримувати ворогів Речі Посполитої, якими об`єктивно ставали повсталі козаки. Як не могла й реально оцінити тодішні події в Україні й тим більше розгледіти в них очевидну користь для своїх національних інтересів.

Не маючи ще добре орга­нізованої зовнішньої розвідки, царські урядовці вимушено послуговувалися випадковою інформацією. Одним з доступних, хоч і непевних, її джерел став православний магнат Адам Кисіль, який своїми листами до знайомих російських сановників прагнув налаштувати царський уряд проти української революції. І якщо вже підходити до опису тогочасних подій з точки зору розвіювання міфів та знімання ярликів, то справедливим буде робити це не лише стосовно особи Хмельницького, а й щодо видатних його сучасників.

У недавні роки довкола постаті Киселя активно створюється ореол миротворця й ледь чи не найреалістичнішого політика часів Хмельниччини, який намагався перевести розв`язану козаками криваву війну на шлях гуманістичних ідеалів толерантного співвіснування гнобителів та пригноблюваних. Трагедія цієї непересічної людини полягала у глибокому внутрішньому протиріччі між українською національністю й польським партіотизмом. Цей нащадок давніх князів Київської Руси не тільки почав вважати багатонаціональну Річ Посполиту своєю батьківщиною, а став частково втрачати генетичний зв`язок з народом, від якого походив. Він щиро бажав щастя цьому народу, але оцінював добро й зло зі своєї високої дзвіниці багатого землевласника та сенатора, а не через зболене серце українського трударя, що в нього пихатий підпанок відібрав увесь врожай, а зухвалий жовнір-окупант збезчестив доньку.

Вчитайтеся – у жодній державі світу нема таких вольностей, як у Речі Посполитій, тому народ повинен мирно й слухняно трудитися, тоді панство зробиться для нього добрим батьком. Ця проголошувана ясновельможним паном Адамом схема виявилася надто ідеалістичною, щоб бути здійсненною. Однак Кисіль не зумів цього розгледіти й категорично не сприймав жодного антипольського руху. Ледь на початку 1648 року зажевріла іскра повстання, як він повідомив росіян, що незначна частина реєстрових козаків утекла на Запоріжжя, “...а старшим у них простий хлоп, нарицається Хмельницький”, але Кисіль і Потоцький  “о том ворі промишлять” будуть.

Перешарпування фактів тут надто очевидне, щоб пояснити його елементарним незнанням. Богдан Хмельницький хоч і поступався Адамові Кисілю родовитістю, все ж аж ніяк не був “простим хлопом”, а шляхтичем з власним фамільним гербом. Про це знали навіть польські королі. Отож тут сенатор кривив душею з далекосяжним наміром. Як прозорливий політик, він передбачав можливість налагодження контактів між революційним центром та царським урядом й прагнув цю можливість наперед знешкодити. У Москві ще свіжою залишалася пам`ять про часи, названі “Смутними”, правителі тут з пересторогою ставилися до будь-якого бунту черні, а в разі якщо його очолював чоловік низького походження та ще й самозванець, упередження переростало у войовниче несприйняття.

З точки зору Киселя, і тут він прорахував усе правильно, шансів уникнути повстання вже не залишалося. Таку авторитетну особистість, як Богдан Хмельницький, Запоріжжя не могло не підтримати. Яскраво проглядалося й одне з провідних гасел майбутньої революції – оборона прав православної віри. Тому, якщо до православного монарха, яким був московський цар Олексій Михайлович, звернеться з цього приводу з проханням про допомогу родовитий дворянин, який очолює пригноблюваних єдиновірців, він може сподіватися на співчуття. А “простого хлопа”, з чим би він не звертався, схоплять і передадуть у руки королівської адміністрації, нічого не вислуховуючи. Так що “московську карту” уряд Речі Посполитої руками сенатора Киселя розпочав розігрувати помітно раніше, ніж Хмельницький.

Однак заради справедливості слід відзначити, що Адам Кисіль не був щирим і тоді, коли грозився разом з Потоцьким “промишляти” стосовно Хмельницького. Цю брудну справу він цілковито залишив на коронного гетьмана, пильно дбаючи про власну репутацію миротворця. Згодом обидва ясновельможні пани обмінюватимуться дошкульними докорами й звинувачуватимуть один одного в ганебних поразках коронних військ на початку війни. А поки що Потоцький, який перебував на землях Наддніпрянщини на чолі грізного збройного контингенту, не поділяв легковажності багатьох панів стосовно того, що повстанців, які втекли на Запоріжжя, набралося заледве 500 осіб. Як паталогічний україноненависник, коронний гетьман готовий був хоч зараз сурмити загальний збір і вирушати на Запоріжжя.

Однак прихильників мирного шляху вирішення конфлікту на той час серед шляхти теж не бракувало. Розніжене десятиріччям спокою панство вважало козаків остаточно упокореними, а подекуди навіть визнавало кривди, що їх чинили в Україні королівські державці. І з їхньою думкою, хоч і стиснувши зуби, доводилося рахуватися. Більше того, сам Владислав IV засуджував надмірну войовничість і радив вдатися до переговорів з бунтівним сотником. Він добре знав, що гонористий Потоцький виконає його волю з точністю до навпаки, аби лиш показати, що королівська влада в державі не сягає далі стін монаршого палацу. Знав, а тому радив вдатися до переговорів й таємно мріяв, щоб коронний гетьман зламав собі шию в козацьких степах.

Про людське око на Січ до Хмельницького у березні відправили з посольськими повноваженнями й пропозицією здатися на ласку влади двох офіцерів. Польський ротмістр Хмелецький, завзятий рубака, для якого у цілому світі існувало лише дві національності – “вояки” і “цивіляки”, мав серед козацтва високий авторитет і чимало дружніх контактів. Особа ж другого посланця викликала цікаві роздуми – полковник Кричевський, командир Чигиринського реєстрового полку, того самого, де служив донедавна сотником Богдан Хмельницький. Це було добрим знаком. Отже, Кричевський не потрапив під підозру в співчутті до повстанців і зможе прислужитися їм у майбутньому. Утім, прислужився він уже цього разу, надавши таємно-революційному штабові важливу інформацію про стан справ у дислокованих в Україні військах.

Посланці офіційно запропонували Хмельницькому повернутися в полк, а Хмелецький навіть запевнив його своїм чесним словом у повній безпеці. Сумнівів у тому, що шляхетний ротмістр шануватиме дане ним слово, не було, але чи поставиться з належною повагою до його обіцянки Потоцький? Однозначно ні! Врешті, питання про своє повернення в Україну революційний штаб уже вирішив однозначно – тільки на чолі повстанської армії.

Однак час ультиматумів та різких відповідей ще не настав. Тим більше, що Хмельницький навіть у критичних ситуаціях умів залишатися витонченим дипломатом. От і цього разу він не відкидав цілковито можливості свого мирного повернення, але обумовив його рядом серйозних поступок з боку уряду. Ставилося питання про відміну сеймової ординації 1638 року і про усунення усіх полковників-поляків з реєстрового козацького війська. Та особливою хитрістю стала вимога, щоб Потоцький вивів польські війська з Наддніпрянської України. Загалом ці умови за формою викладу мали доволі миролюбний виклад. Але Хмельницький недарма вчився у єзуїтів й стільки років спілкувався з найвищими сановниками Речі Посполитої. Він знав, що робив, і зумів багато приховати за показною толерантністю. Повстанці не мали аж стільки сил та бойових засобів, щоб дозволити собі розкіш відправитися шукати зустрічі з польською армією у глиб України. Належало змусити командування неприятелів рушити походом на Запоріжжя. Досягти цього можна було, лише спровокувавши Потоцького до рішучих кроків.  Хмельницькому це вдалося.

Щоб якийсь “хлоп-схизмат” наказував самому ясновельможному пану коронному гетьману, куди йти з військом? Не бувати такому! Ледь отримавши відповідь Хмельницького, Потоцький у перемішку з прокляттями почав віддавати розпорядження про готовність до походу.

Але у той час, коли польське командування лише розпочало підготовку до збройної сутички з повстанцями, Хмельницький уже вносив до свого плану останні штрихи. А саме – відправляв посланців на три шляхи.

Перший пролягав в Україну, у місця дислокації підрозділів реєстрових козаків. Треба було завершити пропагандистські зусилля конкретним заключним акордом. Поїхали найкрасномовніші агітатори, переважно з числа тих, хто разом з Богданом наприкінці минулого року покинув Чигирин і відправився на Запоріжжя. Тепер вони поверталися, щоб таємно зустрітися з бойовими побратимами зі своїх полків і сотень, попередити про близький початок повстання й наказати належно підготуватися до нього.

Другий шлях вів на землі донських козаків. Там тоді перебувало чимало українців, та ще й настільки завзятих, що й у запорізьких степах не могли почуватися у повній безпеці. Настав час повертатися. Повертатися, щоб поквитатися з гонителями.

А у нашій розповіді настав час взятися до спростовування окремих неточностей неприховано антиукраїнського твору Генрика Сенкевича “Вогнем і мечем”. Оскільки сама книжка не видавалася українською мовою, широкому загалу її сюжет знайомий з широко й даремно розрекламованого однойменного фільму. Так от першою хотілося б назвати неточність щодо особи Івана Богуна, одного з найславетніших воєначальників Визвольної війни. Дослідники схильні вважати, що він на заклик Хмельницького повернувся в Україну з Дону напередодні повстання, а польський письменник намагався принизити образ славного лицаря й змалювати його як неграмотного й низькородного мужлана, який просив польського шляхтича Заглобу всиновити себе, щоб отримати фамільний герб. Насправді Богун мав свій герб, належав до шляхетного стану, а за рівнем освіти переважав не тільки хвалькуватих пиячків типу Заглоби, а й багатьох з числа ясновельможного панства.

Одначе гляньмо пильно на третій шлях. Ним разом із сином Тимошем та кількома найближчими товаришами, таємно покинувши Запорізьку Січ, відправився у Крим сам Богдан Зиновій Хмельницький. Щоб особисто зустрітися з Кримським ханом й будь-яким чином домогтися військової допомоги проти поляків.

Однак переговори зайшли в тупик, ледь розпочавшись. Іслам-Гірей украй насторожено поставився до пропозицій делегатів від козацького повстанського штабу. Справді, торік у цій справі сторони досягли значного порозуміння. Але тоді планувався зовсім інший перебіг подій. Рєєстрові полки одним ударом громлять польські війська, а тоді запрошують кримчаків у якості допоміжного війська добивати супротивника. До такого гріх було не пристати. Особливих небезпек у боях не передбачалося, зате очевидними видавалися величезні можливості грабувати маєтки польських панів та й усе інше, що потрапить під руку.

А зараз пропонувалося щось докорінно відмінне. По-перше, випадало вступати в союз проти поляків не з реєстровими полками, а з Низовим Запорізьким військом. Реєстровці ж продовжували перебувати в Україні під командуванням Потоцького, і не було впевненості в тому, як вони себе далі поведуть. Добре, як збудуться запевнення Хмельницького й реєстрові козаки перейдуть під прапор повстання за найменшої нагоди. Але якщо цього не станеться, значить, вони спільно з поляками вдарять на запорожців з татарами й погромлять їх без особливих зусиль. По-друге, уже не йшлося про те, щоб ставати до бою із залишками погромлених військ. Навпаки – належало самим брати участь у тому першому вирішальному ударі.

Тоді, восени, шанси видавалися ледь чи не стовідсотковими, а нині уся ця кампанія робилася схожою на авантюру. Дезертирові та емігрантові Хмельницькому, можливо, і нема чого втрачати. А заради чого ризикувати кількома тисячами добірного війська Іслам-Гірею? Виходило так, що з Криму доведеться повертатися ні з чим. А це означало, що революція цього разу взагалі не відбудеться.

Річ у тім, що реальна допомога татар мала вирішальне значення для Січі як аргумент на користь повстання. Інакше Низове військо ніколи не погодиться вирушати в похід проти польських полків, бо теж вважатиме цю справу авантюрною, а не ретельно продуманою. Потоцький сконцентрував значні сили, яких вистачить не лише для перемоги в першому ж бою, а й для того, щоб помститися запорожцям й зруйнувати саму Січ. Паралельно під час такого походу залишалася загроза удару в спину з боку Криму.

І ось тут Богдан Хмельницький вдався до відчайдушного, але дуже переконливого кроку. Він заявив, що залишає “аматантом” (тобто у заклад) свого старшого сина Тимофія. У разі провалу операції юний Тиміш Хмельниченко був приречений на смерть через нелюдські муки. Батько знав про це. І хан знав, що той знає, а тому змінив свою думку й вирішив не відмовляти, але й не давати розпорядження про однозначну військову допомогу. Свою відповідь Іслам-Гірей сформулював таким чином, що особисто залишався вільним і від зобов`язань перед козаками, і від тягару відповідальності за можливі трагічні наслідки кампанії.

У підсумку Хмельницький отримав дозвіл запросити до спілки у майбутній війні з поляками відомого своєю войовничістю перекопського мурзу Тугай-бея. Але погоджуватися чи відмовляти – це вже було справою самого Тугай-бея. Тут переговори знову ж таки пішли нелегко. Хитруватий мурза, як досвідчений воїн, хотів знати, заради чого він ризикує власним життям й військом зі своїх підданих. Довелося спокушати його обіцянками величезних трофеїв. Серед іншого досягли домовленості, що усі полонені в майбутніх боях солдати, а найголовніше, офіцери противника дістануться татарам у якості платні за допомогу. Лише після цього Тугай-бей почав формувати чотиритисячний кінний корпус.

Як майбутній командувач усієї операції, Хмельницький зробив огляд зібраних загонів татар і вжахнувся. Те, що така “допомога” здатна багато допомогти, викликало обґрунтований сумнів. Перед спантеличеною козацькою делегацією постало не боєздатне військо, а наче навербована в степах голота. Переважаюча більшість вояків не мали не лише шабель, а й навіть луків. Їхнє озброєння обмежувалося так званими “маслаками” – настромленими на гнучкі держаки зламаними гострими кістками. Єдине, чого не забув жоден з цієї групи вторгнення, так це приторочити до сідла побільше ремінців з сирої конячої шкіри. Цим знаряддям татари зазвичай зв`язували бранців – ясир. Однак зарадити справі Хмельницький уже не міг нічим. Мабуть, саме тоді вперше в історії української державності прозвучав крилатий нині вислів “маємо те, що маємо”, і козацькі посли разом з корпусом Тугай-бея рушили у напрямі на Запоріжжя.

Як з`ясувалося, на Січі вдалося втримати у таємниці сам факт поїздки Хмельницького до Криму. Усі повірили версії, що той повернувся на острів Буцький, щоб подбати про корм для коней та інші припаси, потрібні для відправлення до короля у Варшаву повноважного козацького посольства. Так вважали в усьому Низовому війську, так доповідали у ставку Потоцького польські шпигуни.

Це стало першою перемогою у тій інформаційній війні, яку Хмельницький розпочав ще перед війною справжньою. Розвиваючи цей успіх, він розпорядився, щоб Тугай-бей розташувався зі своїм корпусом на захід від Січі. Мета – запобігти раптовому нападу польських військ і затримувати ворожих вивідувачів. Сам Богдан 18 квітня відправився у Кіш, де був урочисто зустрінутий кошовим отаманом та усім наявним військом. До виступу майже все було готовим. Залишалася лише одна доволі важлива формальність – належало зробити легітимною особу керівника повстання. Український народ повинен знати, що має нового вождя, вшанованого довірою Низового війська. І по заході сонця над степами пролунали три потужних гарматних постріли. Так здавна збирали запорожців на велику раду.

Про те, що запорізький “казан” на той час уже кипів, засвідчила та величезна маса людей, що стеклася наступного дня у Січ. Навіть традиційний вічовий майдан виявився замалим, і довелося виходити за межі фортеці. Низовому лицарству оголосили, що прийшла пора розпочати нещадну війну з польськими окупантами й Богдан Хмельницький з найближчими товаришами вже багато зробив для успіху задуманої справи.

Серед іншого він заручився підтримкою хана Іслам-Гірея й привів з Криму чотиритисячну орду під командуванням знатного мурзи Тугай-бея, яка відправиться разом з козаками проти поляків. Красномовним свідченням того, наскільки вірить в успіх Хмельницький, є те, що він залишив у кримчаків заручником свого сина Тимоша.

У відповідь військо проголосило Богдана Зіновія Хмельницького гетьманом, і тут же, у присутності усього лицарського товариства, йому вручили булаву та інші військові клейноди. Так після десятирічної перерви Україна знову мала свого гетьмана. Та ще й такого, якого не було ні перед тим, ні після цього.

Військо розійшлося. А керівники повстання спільно з кошовим та курінною отаманню на військовій нараді востаннє розраховували усе до найменших подробиць. Було відомо, що Потоцький рушив на Січ. Отже, наявні на Наддніпрянщині королівські війська, як цього й прагнув Хмельницький, сконцентровано. Тепер належало визначити час вирішального удару по них.

Відправлятися назустріч у глиб України означало виявити легковажність. У заселених місцях поляки мали можливості маневрування, могли скористатися місцевими ресурсами, а у разі несприятливих для себе обставин залишався шанс сховатися у якомусь із сильно укріплених міст та дочекатися підходу допомоги. Її б поспішили надати багаті землевласники, кожен з яких утримував чималий найманий збройний загін. Врешті уряд у Варшаві ніколи б не залишив у біді коронного гетьмана з військом. Навіть лояльно налаштований щодо козаків король підтримував би такі дії як гарант порядку в державі.

Негоже водночас і самим відсиджуватися за валами Січової фортеці. При усій впевненості у перемозі належало діяти так, як ніколи не діяли у попередніх повстаннях, тобто прораховувати буквально усе аж до найгіршого, навіть об`єктивно неймовірного варіанта. А що, як реєстровці не перейдуть масово під прапор повстання й воно захлинеться? Січ повинна залишитися “чистою”, бо як зруйнують її, значить, зруйнованою залишиться остання надія на визволення рідного краю. Зустрітися з ворогом треба в полі.

Виходячи з прагнення відвести в разі невдачі загрозу від Січі, вирішували й питання щодо чисельності запорожців, які відправляться з новообраним Гетьманом. Вести усе тридцятитисячне Низове військо не було жодної потреби. Для першого рішучого удару цілком вистачало восьми, від сили – десяти тисяч, але неодмінно найбільш умілих воїнів. Увесь кінцевий успіх задуму пов`язувався з переходом на бік повстанців реєстрового козацького війська. Якщо ж цього не станеться, волелюбні наміри доведеться одразу відкладати до кращих часів й у жодному випадку не губити ті значні сили, які придадуться у майбутньому.

Саме таке рішення командування донесло до війська. Найкращі й найдосвідченіші стрільці й лучники, а також кінні мисливці й склали армію Хмельницького, яка разом з ордою Тугай-бея перебувала у повній бойовій готовності, очікуючи наказу про виступ. Решта запорожців роз`їхалася по місцях своїх промислів. Самому ж Гетьману та його штабу поки що бракувало свіжої інформації про плани суперника.

Плани ці, зауважимо, виявилися далекими від досконалості. Згодом, після великого погрому, учиненого козаками, Адам Кисіль справедливо звинуватить Міколая Потоцького у тім, що той необачно роздробив аж на три частини свої сили, замість стиснути їх у кулак. Однак ця помилка лежала не в площині стратегії. Коронний гетьман, як умілий та досвідчений воєначальник, знав немало методів уникнення небезпеки. Просто він не бачив самої небезпеки, бо вважав, ніби зможе розправитися із зухвалим бунтарем-сотником та його ватагою без особливих зусиль.

Дислоковані у Наддніпрянщині урядові війська справді йшли на Січ, але двома ешелонами. Честолюбивий батько вирішив дати урок командування справжнім військовим походом, а заодно й шанс прославитися своєму синові – двадцятишестирічному Стефанові Потоцькому. Той разом із комісаром реєстрового козацького війська Шемберком опинився на чолі передової групи чисельністю до 20 тисяч піхоти та кавалерії й отримав наказ вирушати з Черкас у напрямку на Кодак. Туди ж Дніпром на човнах мало прибути для підсилення ще до 5 тисяч війська. Об`єднаними силами належало вдарити на Січ, зруйнувати її й полонити ініціаторів повстання, щоб публічно жорстоко стратити їх на пострах іншим.

Така потужна й добре озброєна армія, судячи традиційними уявленнями, не могла не впоратися зі своїм завданням. Але на випадок, якби облога Січі затяглася чи, гірше того, козаки перехопили б ініціативу, нічого страшного для польської сторони трапитися не могло. За першим ешелоном у Запоріжжя йшов другий на чолі з самим коронним гетьманом, якому допомагав здійснювати командування умілий воєначальник у званні польного (тобто – польового) гетьмана Марцін Каліновський. Підхід свіжих сил мав вирішити долю кампанії на користь поляків навіть при найгіршому варіанті її початку.

Літопис доніс до наших днів навіть високопарну фразу Міколая Потоцького, звернену до сина:

– Йди – і хай історія напише тобі славу!

Облишмо спотворені поняття про військову честь самовпевненого магната, якому не дано було знати, що пригноблення волелюбного народу ніколи не вважалося славним діянням. А от “спаринг-партнера” для навчального походу свого сина батько вибрав надто необдумано. За кого б не хотів вважати Хмельницького Потоцький-старший, Потоцькому-молодшому довелося мати справу з одним з наймайстерніших військових стратегів тогочасної Європи.

За ті кілька днів, що минули з часу великої ради запорожців, татари ловили у степу й відправляли у Кіш усіх, хто тільки потрапляв під руку. Там їх належним чином допитували, почуте всебічно аналізували й поступово встановлювали загальний план дій ворога. Так і сталося, що польські шпигуни, маючи завдання поставити інформацію своєму командуванню, виконували його з точністю до навпаки.

У суботу, 22 квітня 1648 року, Богдан Хмельницький вирішив, що знає вже достатньо для успішного проведення кампанії й вирушив з Січі назустріч передовій групі військ ворога, очолюваній Потоцьким-молодшим та Шемберком. Це означало, що Рубікон перейдено. Шляху назад новообраний Гетьман уже не мав.

Серед усього іншого Хмельницький чудово умів прораховувати ситуацію за противника. Знаючи, що послана проти нього передова група просувається Чорним Шляхом на Кодак, Гетьман прийшов до висновку, що вона ніяк не обмине стратегічно важливої височини, розташованої при впаданні у річку Жовті Води східної притоки, знаної як Очеретна балка. Укрита лісом місцевість становила собою чудову оазу серед непривітного степу, де війська могли б у безпеці зупинитися на ніч. Отож запорожці зайняли це вигідне місце завчасно, заклали табір й насипали довкіл земляний вал для оборони. Татари розташувалися окремо, заклавши свій табір у тилу козаків, щоб не видати полякам передчасно своєї присутності. Водночас вжили якнайсуворіших заходів для знешкодження розвідувальної діяльності ворога.

Командири передової групи польських збройних сил в Україні посилали поперед себе вивідувачів, а ті не поверталися. Доводилося рухатися ледь чи не наосліп. Однак ззовні нічого не віщувало небезпеки. Добре впорядкований козацький табір поляки побачили аж тоді, коли безпечно почали переправлятися на лівий берег Жовтих Вод. Довелося враз припинити переправу, повернутися усім назад й почати поспішно окопуватися. Цей поспіх став першою невдачею молодого Потоцького. Табір закладали без наперед установленого плану, та ще й не оглянувши як слід місцевості. У підсумку він виявився надто широким та ще й розташованим у доволі вразливому місці. Козаки ж одразу активізувалися, щоб не дати суперникові виправити ці упущення. Вони провели кілька штурмів, навіть досягли певного успіху, підкопавшись під ворожі укріплення. Полякам теж вдалося кілька вдалих маневрів. Однак до рішучого наступу жодна сторона не вдавалася – обидві чекали, доки підійде підкріплення. Одне й те саме. Йшлося про підрозділ, який плив до Кодака Дніпром.

Складався він переважно з реєстрових козаків. У романі “Вогнем і мечем” згадано ще й німецьких найманців та навіть описано їхню героїчну загибель в ім`я збереження присяги польському королю. Ця легенда міститься й в окремих історичних працях. Однак такий авторитет, як дослідник козаччини Дмитро Яворницький, спростовує її, зауважуючи, що йдеться про підрозділи “так званої німецької піхоти”. Вони формувалися з українців і просто обмундировувалися одностроями німецького покрою, звідки й отримали назву. Пояснюється це такими рисами, властивими більшості тогочасного панства, як пихатість і скупість. Було модним утритмувати на службі німецьких найманців. Але така розкіш надто дорого обходилася. Дешевше найняти українців й пошити їм мундири німецького зразка.

Тобто до Кодака наближалися високобоєздатні полки, майже повністю складені з православного люду. Уже це робило надії коронного гетьмана на ці війська примарними. До того ж бракувало згоди між командирами річкового походу. Формально старшими вважалися військові осавули Барабаш та Караїмович, оскільки як заступники козацького комісара могли розпоряджатися полковниками.

Однак полковники-шляхтичі Гурський, Вадовський та Кричевський як вельможні пани до тих розпоряджень не особливо прислухалися. Розпропаговане агентами повстанського штабу військо дуже швидко відчуло цю слабинку, після кількох демонстративних виявів непокори почався загальний розлад, який припинився аж тоді, коли заявив про себе козак, який узяв усю повноту командування, – сотник Филол Джалалий. Цей соратник Хмельницького (згодом – полковник і навіть наказний гетьман) був обраний за старшого після того, коли таємні агітатори революційного штабу закликали козаків до “чорної” (тобто – загальної) ради, щоб вирішити на ній важливу справу. Боротися проти своїх повсталих на Запоріжжі братів чи разом з ними бити ненависних ляхів? Це запитання виявилося нериторичним лише для кількох офіцерів. Їх заарештували й засудили до смертної кари. Так загинули й обидва військові осавули. Але якщо Ілляш Караїмович як інородець дотримувався принципу беззаперечного служіння польській адміністрації, то для Івана Барабаша це стало фатальною життєвою трагедією.

Зрозуміло, небезпеки уникнув кум Хмельницького полковник Михайло Кричевський, який співчував повстанню. Він зберіг полковницький пернач й у Запорізькому війську часів Визвольної війни. А у майбутньому поліг лицарською смертю, захищаючи на чолі козацького корпусу Північ України.

Події у Кам`яному Затоні, куди причалили човни з військом, що рухалося Дніпром, яскраво продемонстрували, наскільки результативною виявилася пропагандистська кампанія, проведена у полках. Тепер суттєве поповнення повстанської армії належало якнайшвидше доставити до Жовтих Вод. Для цього використали татарських коней.

Безпосередньо до місця протистояння козаків та поляків корпус під командуванням Филола Джалалия підійшов у пішому строю. У цьому полягав ще один пропагандистський хід. Реєстровці пройшли повз польський табір й демонстративно провели у його бік залп з рушниць. Якщо врахувати, що реєстрові козаки з інших полків на той час перебували й у самому польському таборі, то така акція виявилася набагато промовистішою за тривалу агітаційну роботу. Найбільш рішучі солдати-українці з козацьких та драгунських підрозділів на очах у спантеличених командирів тут же переїхали до Хмельницького. Хоч це й видасться парадоксальним, їх не затримували. Вступати у протидію означало викликати криваву сутичну всередині табору, чим противник одразу б скористався. Безпечніше було не перешкоджати, дати дезертирам вийти й одразу впорядкувати оборону.

Отримавши суттєве підкріплення, Запорізьке військо посилило наступ на ворожі шанці. Здавалося, що долю битви вирішено. Тому комісар Шемберк, більш реалістично налаштований, ніж молодий Потоцький, надумав удатися до переговорів. У будь-якому варіанті вони давали йому хоча б короткий перепочинок і можливість привести до ладу війська. Але для чого здалася ця затримка Хмельницькому? Адже, за стратегічним задумом, жодна капітуляція противника не могла вважатися прийнятною. Потрібен був нищівний розгром, такий, щоб відлуння пішло через усі українські землі й підняло народ на боротьбу.

Однак у цьому намірі містився важливий нюанс, який характеризує Хмельницького як напрочуд вдумливого й гуманного політика. Він мусив показово розгромити поляків, але водночас прагнув досягти цього якнайменшою кров`ю. Зрозуміло, козацькою, а не ворожою. Гетьман діяв так, щоб максимально зменшити втрати серед українських вояків. При цьому як у своїх лавах, так і у ворожих…

Отож поляки відправляли парламентарів до повстанців, а за прийнятим тоді воєнним звичаєм, задля гарантії їх безпеки, запорожці мусили прислати своїх заложників. Поки повноважні представники Шемберка вели переговори з Хмельницьким, той відрядив у польський табір полковника Кривоноса та сотника Крису. Для обидвох зібрали з усього війська якнайкращий одяг. Переговори ж умисне затягли аж до ранку. Так що Кривоніс з Крисою мали цілу ніч, щоб розповідати братам-реєстровцям та іншим солдатам української національності, як добре буде усім жити, коли проженуть з рідної землі ляхів. У підсумку переговори зірвалися, а усе реєстрове військо під впливом почутого покинуло поляків. До повстанців перейшли майже усі українці й з інших частин. Але й щодо тих поодиноких солдатів чи офіцерів, які з певних причин не зробили цього, Хмельницький, як побачимо згодом, не застосовував принципу “хто не з нами, той проти нас”.

Утім, замість передчасно заглядати у майбутнє, краще спростуємо ще одну недоброзичливу легенду. Ідеться про народного улюбленця, безстрашного й рішучого Максима Кривоноса. Автори фільму “Вогнем і мечем”  відверто намагалися перетворити його героїчний образ у карикатуру, а для цього всупереч істині навіть показали його участь в облозі Збаража, що сталася 1649 року. Кривоніс помер раніше – наприкінці 1648 року. Така ось відверта неприязнь, пронесена окремими силами всередині Польщі через період у 350 років, свідчить про особливі заслуги нашого земляка у Визвольній війні. Саме земляка, хоча його з антиукраїнською пропагандистською метою ще й понині намагаються видати за шотландця. Наче українські матері не спроможні родити таких героїв.

Можливо, шляхтич Максим Вільшанський, прізвище якого походить від родового маєтку Вільшаної, що на нинішній Черкащині, у своїх лицарських мандрах й доходив до далекої Шотландії. Однак це не причина, щоб нічого не бачити, крім традиційної частини більшості тамтешніх прізвищ – “Мак”. Максимами дітей звуть у багатьох землях. А от прізвисько Кривоніс дісталося йому на Запоріжжі. Та й так міцно приросло, що під ним він й увійшов в історію.

Ще більш ослаблені внаслідок переговорів та агітаційного візиту Криси й Кривоноса польські війська могло врятувати лише диво. Щоб його не сталося, Хмельницький ретельно прорахував можливий шлях відступу противника. Він наказав перекопати його ровами й спорудити з дерев та каміння інші перешкоди. Крім того у тил полякам пересунулася орда Тугай-бея. Після цього козаки розпочали рішучий наступ. 

Намагаючись урятуватися від повного розгрому, Шемберк заявив, що готовий капітулювати й віддати козакам усі гармати, аби лише вони дозволили вивести залишки його донедавна грізної армії до Крилова. Але оскільки умови тут диктував Хмельницький, а в його плани входив саме повний р